Дэниел Киз - П'ята Саллі

Роджер сказав, щоб я стиснула долоні.

— Ти народилася в муках та гніві, Джинкс, — сказав він. — Та зараз Саллі хоче, щоб ти знову повернулася до неї.

Я почула, як її голос заволав:

— Ні! Я залишатимуся собою, поки не зійдуться небеса з пеклом.

Я відчула біль, коли нігті глибоко вп’ялися в долоні. Я опустила очі й побачила, як проступила кров.

Роджер округлив очі, ніби був не впевнений в тому, що йому робити далі.

– Інші об’єдналися добровільно, — сказав він. — Мені варто було очікувати, що Джинкс не погодиться. Ми не можемо змусити її поступитися своєю ідентичністю. Вона має захотіти відмовитися від свого окремого існування.

— Виходить, все це було даремно, — сказала я. — Всі інші, боротьба, злиття. Я радше помру, ніж проживатиму буття, в якому я змінююся, ніби оптична ілюзія щоразу, як кліпаю очима.

— Ніколи не здавайся! — скрикнув він. — Мусить бути шлях крізь її бар’єр. Можливо, якщо ми відправимося назад у минуле, повз її захист.

Сміх, який безконтрольно вирвався у мене з горла, належав їй.

— Тобі доведеться відправитися до світанку людської свідомості.

Тоді я почула слова ВОсПа у своїй голові, який сказав:

«Це відповідь та ключ. Повертайся до самого початку».

Я переповіла Роджерові те, що сказав мій Помічник.

— Добре, — сказав Роджер. — Якщо ВОсП вважає, що саме це потрібно, ми так і вчинимо.

Це мене лякало, та я тихо сиділа й слухала. Він підняв свою золоту ручку.

— Твій розум — це машина часу, й ми повернемося далеко в минуле. Коли я відрахую від семи до нуля, ми прокрутимо циферблат назад аж до зародження людської свідомості. Коли ти прибудеш туди, то опишеш її.

Він рахував, а мій розум провалювався сам у себе. Назад у розум Джинкс, що ненавидів, думав, згадував…

Одного разу в позачасовому часі, подумала вона, досить давно. До появи сил захисту. До відщеплення людської самосвідомості, коли всі уми були одним цілим, й не було окремих особистостей, але один загальний Розум, всі все знали та спілкувалися без допомоги мовлення. Всі уми були взаємопроникними. Всі ділилися думками відкрито одне перед одними. Ніякого страху. Ніякого болю. Ніякого гніву. Невисловлені накази. Єдиний Розум рухався, ніби сильний вітер, а всі душі пливли, ніби піднесені тим вітром листочки. Нічого не було приховано. Ніяких підозр, чи ревнощів, чи ненависті… Кожна свідомість була відкрита для сукупності. Жодних проблем у несвідомому. Ніяких жахіть. Загальний дух ширяв понад землею.

А тоді сталося дещо непередбачене. Зими стали довшими та холоднішими, ніж раніше. За десять тисяч років людської пам’яті ми не пригадували таких холодів. Незліченна кількість животів смикали Розум, змушували його дістати більше їжі. Та її було недостатньо.

Тому великий Розум вирішив, деяких він нагодує, а інших відріже, як гілки, заради порятунку цілого дерева. Розум обмежить себе кількома десятками тисяч тіл, а інших відпустить.

А тоді акт першого свавілля проявився у світі. Одна жінка, лише одна серед усіх, відокремила собі куточок, острівець самоусвідомленої самітності, яку відщепила від загального Розуму. Община не знала, в якому місці, але лишень інтуїтивно відчула рубець у загальній свідомості. Тією жінкою була я.

Я народилася іншою. Коли вони відлучили мене від груді, я хотіла ще. Пізніше я відчувала неспокій, відчувала рух часу. Я не могла збагнути, що тільки я єдина відчувала злість, коли шлунок нидів від голоду. Розум відчував це, й тривалий час община віддавала мені більше їжі. Коли я вперше зляглася, то відчула дивний трепет в тілі, й Розум був вражений. Ще ніколи жодна його частина не була настільки захоплена власним тілом.

Коли я годувала свою дитину, то відчувала тепло та пульсацію, поки вона смоктала мою грудь, і я опиралася, коли інша жінка потягнулася, щоб погодувати мою дитину. Я відмовилася приймати чужих дітей. На кожній стадії мого життя Розум карав мене за відчуття самоідентичності. Немає окремої тебе, шепотів Розум. Існує тільки цілісність.

Та одного дня я знайшла тоншу точку в кутку свого усвідомлення та видовбала дірку в потертій матерії свідомості. Темне та незвідане, що знаходилося за нею, спочатку вжахнуло мене, й я бігом відступила, доки Розум не дізнався про дірку. Та було важко втриматися від цього, і я час від часу обмацувала той отвір, ніби язик, що шукає втрачений зуб. Я відкрила, що можу проштовхувати власні думки крізь тріщину, за межі намету загального Розуму та тримати їх в таємниці у власній кишені усвідомлення.