Дэниел Киз - П'ята Саллі

— Я не думала, що психіатри використовують це слово.

— Ти маєш рацію. Це моральне судження, та як по-іншому описати особу, що перебуває на темному боці твого розуму?

— Що, коли після цього я ненавидітиму тебе?

— Це те, чим я мушу ризикнути. Якщо я змушений відмовитися від тебе, щоб врятувати, то це мій моральний обов’язок.

– І хто з нас сентиментальніший?

— Поясню іншими словами. Моя професійна думка полягає в тому, що коли ми не пройдемо увесь шлях до кінця, вона тебе знищить.

— А ти не хочеш мати цього на своїй совісті.

Вираз його обличчя продемонстрував, що я його образила.

— Вибач, Роджере. Це було нечесно.

— Частково ти маєш рацію.

— Ти маєш на увазі, що все одно це ризикована справа.

— Так.

Прийшла Меґґі з відеокасетою, й Роджер засунув її в отвір монітора. Я не могла зібратися з силами й подивитися на це. Тоді почула голос: грубий, низький, незнайомий, який плювався непристойностями. Я прикрила вуха долонями та заплющила очі. Але звук долинав, тож я повільно відвела руки та глянула на екран.

Обличчя, яке мені снилося та яке я ніколи не бачила в ролі керівника мого тіла, викривилося через лють, очі, які палали. Вона говорила: «Коли я виберуся з цих шкіряних браслетів, я вирву тобі очі, ти, довбаний сучий сину! Все, чого тобі хотілося, — це використати її, трахнути її. Думав, можеш ізолювати мене та знищити. Ну й дурень же ти. Я вб’ю тебе, коли ти найменше цього очікуватимеш. А тоді я вб’ю Саллі».

«І що станеться з тобою, Джинкс?»

«Тоді я стану вільною, як вітер».

«А ще ти помреш».

Вона засміялась. «Я вірю в потойбічне життя, Еш. Я — дитя диявола, а моя душа проникне в когось іншого. Як бачиш, я тільки розум, тільки уява, я не скута фізичним тілом. Коли її оболонка помре, знайду іншу… а тоді ще іншу… Я, можливо, й народилася тут, та завжди хотіла подорожувати. Відьми живуть вічно. Мене спалили в Салемі [119] Salem — місто в штаті Массачусетс, відоме судовим процесом над відьмами, що тривав з лютого 1692 р. по травень 1693 р. , а я відродилася в її тілі».

Я відчувала одразу огиду й була вражена. Було неймовірно бачити, як мій двійник палає ненавистю, вивергає з рота таку гидоту. І я зрозуміла, що мушу взяти на себе вину. Щоб уникнути болю, я створила монстра зі своєї уяви, а тоді відкинула її. Вона приймала покарання, несла найважчу ношу брехні, лицемірства та садизму від інших людей. Коли вона говорила про власну самотність та страждання, я відчула, як мої очі заповнюються слізьми. Знаю, це звучить по-дурному, та я хотіла пригорнути її до себе та сказати: «Тобі більше не потрібно ненавидіти та жити в самотності». Я мусила загладити свою провину перед нею.

— Я не маю права відкидати її, — сказала я. — Це моя відповідальність. Але роби це швидше, поки я не передумала.

Роджер вимкнув монітор та промовив:

— Я очікував, що ти так почуватимешся.

Він загіпнотизував мене та послав за Джинкс. Але вона не виходила.

Він сказав:

— Якщо вона не співпрацюватиме, можливо, ми зможемо дізнатися причину через тебе. — Роджер повернув мене в час, коли народилася Джинкс, і я згадала…

Мені було сім. То був грудневий ранок перед тим, як помер мій дідусь. Я бачила себе в квартирі бабусі Нетті, над бакалійною крамницею на Саттер-авеню на Брукліні, куди мене інколи приводила мама, коли мусила працювати на фабриці одягу. Наодинці на кухні я почула, як бабуся підводиться і виходить зі спальні, одягає калоші та камізельку з овечої шкіри, яку вона завжди одягала, коли розносила молоко зимовими ранками. Вона сказала мені, що я мушу залишитися в кімнаті з дідусем, якщо йому раптом щось знадобиться. Я сказала, що не хочу залишатися сама з дідусем. Я боялася поганих речей, які він намагався зі мною зробити.

Вона навідмаш втелющила мені ляпаса та сказала, щоб я не верзла таку жахливу брехню про поважного літнього чоловіка, який викладав у недільній школі. Тоді вона сказала мені сісти біля ліжка, щоб я могла побачити, якщо йому знадобиться судно чи ліки, й замкнула мене в його кімнаті.

Я кричала через двері, що мені страшно, але її кроки стихли, назовні відчинилися та зачинилися двері, а я плакала, зіщулившись під замкненими дверима. Мені потрібна була допомога, та ніхто мене не чув і ніхто не збирався допомагати. Я обернулася та побачила дідуся, який сидів, спершись на три великі подушки, і дивився на мене, його обличчя було жовте, щоки запалі, а беззубий рот зморщений та скривлений. Він наказав мені принести склянку води. Я кричала, що не підійду до нього та не дозволю торкатися мене. Він сказав, що то мені просто примарилося, ніби він робив зі мною щось погане. Він мій дідусь, сказав він мені, і любить свою гарненьку маленьку внучку та навчить деяких ігор. Він із зусиллями підняв ковдру, а штани його піжами були стягнуті нижче колін, і його штука стирчала вгору. Я заплющила очі та попросила Бога, щоб дід помер, щоб мені не довелося на нього дивитися, щоб не довелося торкатися його та робити ті мерзенні речі, яких він хотів мене навчити…