Він отямився, коли побачив, як Лео застібає одну зі своїх сорочок, надягає светр, потім куртку, всуває ноги в мокасини. Він обійшов навколо будинку, вибрався на дорогу й попрямував до вхідних дверей хлопця, гукаючи до хлопця, побачивши, що Лео вийшов з дому й порпається у замку́.
— О, здорові були! — сказав Лео. — Ви по мене? Я дуже радий. Я почуваюся дуже винним перед вами. Я планував швиденько все закінчити та обговорити наш проект, але композиція, над якою я працював, ніяк не хотіла відпускати мене до самого кінця. То що, ходімо на вечерю? Можливо, дорогою в нас складеться розмова.
— Ходімо, — погодився Ланселот. — У мене мільйон ідей. У мене просто дах зносить, так усе кипить усередині. Довелося піти прогулятися, щоб утекти від них, але проблема з ідеями в тому, що чим більше ти ходиш, то більше їх з’являється. Вони плодяться прямо в черепній коробці.
— Чудово, — сказав Лео. — Радий це чути. Тоді вперед.
Поки вони прямували на вечерю, Ланселот устиг викласти п’ятірку своїх найкращих ідей. Лео морщився, рожевий від холоду. Він передав запечений овочевий пиріг, а потім сказав:
— Ні, мені здається, що це все не те. Розумієте, мусить бути іскра. А в цих ідеях, боюся, іскри нема.
— Нехай, — сказав Ланселот і вже збирався викласти наступну п’ятірку ідей, аж раптом відчув, як на плече йому лягла чиясь рука, і гарячий голос промовив на вухо:
— Лотто!
І він, спершу здивовано, подивився на Наталі. Наталі! Хто б міг подумати! Наталі з носом-картоплиною над тоненькими чорними вусиками. Вона непогано заробила під час інтернет-буму та, видно, перевела в готівку всі свої запаси й так розбагатіла, що вирішила повернутися до улюбленої справи. І це була — оце так несподіванка — скульптура, ні більше, ні менше. Вона була припорошена білим гіпсовим пилом, трохи поповніла. Та зрештою всі вони поповніли. Дрібні зморшки навколо очей, у яких і досі світилася незрозуміла образа. Наталі сіла поруч, вони обнімалися, радісно гомоніли, і це наповнювало Ланселота життям. Та коли Ланселот зібрався познайомити Лео з Наталі, виявилося, що Лео вже прибрав свій посуд і приладдя й зник, залишивши вибачливу записку в поштовій скриньці Ланселота: мовляв, він кров із носа мусить якомога швидше закінчити свою роботу і лише тоді зможе зосередитися на опері. Тож йому дуже, дуже шкода. Записка була написана дрібним і дуже чітким почерком, наче надрукована.
А потім почалися нескінченні вибачення. Чотири дні поспіль:
— Я знаю, я знаю, Ланселоте, мені страшенно шкода, та я справді мушу закінчити цю роботу. Це мене просто вбиває.
Обличчя Лео спалахувало, коли він зустрічав Ланселота, сором лише додавав нервозності. Щоразу, коли Ланселот бачив його, заглядаючи з лісу в його вікна, хлопець гарячково працював, щось писав; жодного разу Ланселот не бачив, щоб той клеїв дурня, спав або чухався, як лінивець, — дорікнути йому було нічим, від чого очікування ставало нестерпнішим. У комірчині в підвалі будинку, де була пральня, звідки він телефонував додому, бо тут не було мобільного зв’язку — вони й справді були відрізані від світу, — він пошепки розповідав про своє розчарування Матильді. Вона туркотіла щось заспокійливе, говорила щось на підтримку хрипким голосом, але була п’ята ранку, і вона була не в найкращій формі.
— Не хочеш позабавлятися по телефону? — спитала вона нарешті. — Так тихенько-солоденько по дротах. Це тебе трохи заспокоїло б.
— Ні, дякую, — сказав він. — Я дуже засмучений.
Довга-довга пауза, її дихання на тому кінці.
— Це погано, хіба ні? — спитала вона. — Це нова криза. Щось я не пам’ятаю, щоб ти відмовлявся від невеличкого сексу по телефону. — В її голосі бринів сум.
Йому не вистачало її, його дружини. Було якось дивно прокидатися щоранку й не приносити їй кави з молоком. Йому не вистачало її маленьких турбот про нього, того, як вона прала його одяг, як підрізала йому брови. Йому не вистачало тут частини самого себе.
— Я хочу додому, до тебе, — сказав він.
— Я теж, любий. То й приїжджай додому, — запропонувала вона.
— Почекаю ще кілька днів, — пообіцяв він. — А потім поклик крові в темряві ночі.
— Уклякну біля телефону, — сказала вона. — Затамувавши віддих. І ключ не вийматиму із замка запалювання.
По обіді того вечора він пішов із групою художників через ліс, пронизуючи світлом ліхтариків темряву, в студію німецьких скульпторів. Триповерхова будівля зі знімною стінкою й гідравлічним підйомником для великих скульптур. Пригощали горілкою, що охолоджувалась у потоці десь у глибині дому, звучала якась булькотлива музика, моргали електричні спалахи. Світло згасло. У передній кімнаті двоповерхове мерехтіння — любовні записки німецької фрау про перший шлюб, вільно прив’язані до споруди так, що їх ворушив вітер. На кожну записку проектувалося маленьке домашнє відео. Скульптурне зображення шлюбу, ожилий шлюб.
Читать дальше