Лорен Грофф - Долі та фурії

Мовчання перетворилось із запитального на обвинувальне.

Нарешті він сказав:

— Я думаю, що цього року один єдиний раз мої рідні й близькі можуть відсвяткувати День подяки без мене. А я віддячу вам за це своєю роботою. І ще впродовж багатьох наступних десятиліть ми зможемо купувати індичок Tofurky [15] Штучна вегетаріанська індичка. і наїдатися досхочу.

— Це підло. І сумно, — сказала вона.

— Мені не хотілося б, щоб ти вважала мене підлим. І мені не сумно. Після того літа, яке в мене було, М, я нарешті з біса радий працювати.

— З біса, — повторила вона. — Не знала, що вони там вживають типово англійські слівця, у своєму Нью-Гемпширі.

— Лео... — почав був він.

— Лео, — повторила вона. — Лео. Лео. Лео. Лео. Послухай, я можу все це відмінити, приїхати до тебе й знайти ночівлю зі сніданком, — запропонувала вона. — Наїмося пирогів. Подивимося фільми з жахіттями. Будемо кохатися.

Запала довга мовчанка, й вона сказала:

— Я так розумію, що ні.

Він зітхнув.

— Не треба ненавидіти мене, коли я скажу ні. Це моя робота.

Вона красномовно мовчала.

— Зараз, мабуть, не час все це обговорювати, — сказав він.

— Мабуть, — сказала вона.

— Ми з Лео можемо залишитися тут ще на два тижні. Я повернуся саме перед Різдвом. Я обіцяю.

— Чудово, — сказала вона й поклала слухавку. І коли він зателефонував знову, і знову, і знову, вже втретє, вона не відповідала.

Він наче й не забув про сварку з Матильдою. Просто, коли вийшов надвір, з’явилося сонце, і його яскраве світло, увібране й відбите снігом і льодом, зробило все навколо неначе вирізаним із каменю, мармуру й слюди, і це перетворення всього тендітного й живого на грубий камінь спрямувало його думки в печеру Го, так само, як і все, що він тепер бачив, чув чи відчував, проходило крізь призму світу Го. Два дні тому, коли настав час розподілу роботи, побачений ним фільм якогось відеохудожника з послідовним обмальовуванням вручну кожного кадру, про те, як було побудоване якесь село, як потім його знищив вогонь і як його тепер відбудовують, здався йому підходящим і вкрай необхідним для їхнього проекту. Подібно до того, як лялькар, який працював із фрагментами тканини і був здатний зворушливо одухотворити шматок «палаючого» шовку, справив надзвичайне враження на авторів «Антигонади».

Лотто не міг забути свою дружину, але вона існувала в постійній, незмінній площині, її ритми билися в його кістках. У будь-який момент він міг сказати, де вона була. [Ось вона збиває яйця для омлету; ось вона йде кучерявими полями до ставка, щоб таємно покурити, що вона завжди робила, коли сердилась.] А зараз Ланселот існував у такій площині, де все, що він знав і чим був, вивернулося навиворіт, а прогнозованість розлетілася на друзки.

Він задрімав, а коли прокинувся, Лео сидів поруч із ним на ліжку. Останнє світло дня пробивалося крізь вікно, висвітлюючи тонку шкіру, тендітні вії. Ланселот відчув на плечі тепло величезної долоні хлопця, сонно примружився, усміхаючись, і йому захотілося щиро, по-дружньому притиснутися до неї щокою. Так він і зробив.

Лео почервонів, і його рука трохи сіпнулася, перш ніж він її прибрав.

Ланселот смачно потягся на всю свою довжину — руки вперлися у стіну, а ноги звисали з ліжка — й сів. У кімнаті відчувалася якась аж блакитна статична напруга.

— Я готовий, — оголосив Лео. — Я хочу написати спершу арію Го. Арію кохання. Поки що просто музику. Це буде провідна музична тема всієї опери. Я збираюся зникнути на кілька днів, якщо ви не проти.

— Не зникайте, — попросив Ланселот. Він відчув важкість у всьому тілі. — Можна мені посидіти тихенько в куточку, поки ви будете працювати? Я ще трохи подумаю над ескізом книги. І розроблю граматику й словник для мови Го. Я не потривожу вас ні на секунду. Ви мене навіть не помітите.

— Будь ласка. Якби ж то ви могли помовчати хоч годину, — сказав Лео. Він підвівся і підійшов до вікна, повернувшись спиною до Ланселота, який уже зовсім прокинувся. — Нам краще якийсь час побути окремо один від одного, — запропонував Лео. — Для мене, принаймні. Знати, що ви тут, але не мати змоги бачитися з вами. Все це буде відображатися в музиці.

Ланселот дивився на нього з якимось подивом. Він був такий тендітний напроти вікна, силует на тлі сталевого лісу.

— Але, Лео, — сказав він. — Мені буде самотньо без вас.

Лео повернувся, швидко глянув на Ланселота, мовчки ступив за поріг і попрямував доріжкою через ліс. Ланселот накинув на плечі ковдру й вийшов на веранду, щоб подивитися, як він зникне.