Лорен Грофф - Долі та фурії

Ланселот відчув, як на очі навертаються сльози. Це було так точно схоплено. Німці помітили цей відблиск, тож обидва, як хвилясті папужки на своїй жердинці, тихенько бочком підійшли до Ланселота й обійняли його за пояс.

На п’ятий день творчого застою Ланселот прокинувся на світанку з нудотною мжичкою, взяв велосипед і майнув схилом униз до басейну в міській спортзалі.

Вода все виправила. Він не був гарним плавцем, та цілющим був сам рух, і з кожною новою доріжкою він плив усе повільніше й повільніше, просто ковзаючи під водою. Вона обмивала його, заспокоювала, знову переносила в той момент, коли він сидів у машині, повертаючись додому. Можливо, це був брак кисню.

А може, це його м’язисте тіло нарешті отримало таке необхідне навантаження, особливо зараз, під час вимушеного целібату. А може, він просто дійшов до межі, за якою всі його побоювання вичерпалися. [Все не те. Просто він відчув наближення удачі.] Та коли він доплив до кінця доріжки, торкнувся стінки, підтягся й вибрався з води, він уже знав, що опера буде. Вона вставала перед ним, сяюча, реальніша, ніж вода, з якої вона з’являлася.

Він так довго сидів у кінці басейну, замислившись, що вже й висох, коли, підвівши голову, побачив Лео, який стояв поряд, усе в тих же джинсах, білій сорочці з ґудзиками і мокасинах.

— Мені сказали, що ви тут плещетеся. Я прийшов, щоб підвезти вас. Я позичив невеличку машину. Мені дуже шкода, що я змусив вас так дуже, дуже довго чекати. Але тепер ми можемо взятися до роботи. Якщо вам зручно, то я готовий, — сказав Лео. Він поворушився і нарешті з’явилося його обличчя, яке було лише силуетом на тлі сонця, що било прямо у вікна.

— Антигона, — промовив Ланселот, усміхаючись до нього.

— Прошу? — не зрозумів Лео.

— Антигона, — повторив Ланселот. — Іскра.

— Антигона? — перепитав Лео.

— Антигона під землею. Наша опера. Антигона, яка не повісилася, або вона спробувала, але, перш ніж їй це вдалося, боги прокляли її безсмертям. Спершу вони дали його як подарунок за прихильність до їхніх законів на противагу людським. Та потім, коли вона почала дорікати богам, безсмертя перетворилося на насмішку. Вона й досі у своїй печері, навіть сьогодні. Я згадав Кумську сивілу, яка жила тисячу років, настільки довго, що всохла і її помістили в урну. Еліот цитує в епіграфі до «Безплідної землі» із «Сатирикону» Петронія Арбітра: «Я на власні очі бачив Кумську сивілу, яка сиділа в банці. І коли хлопчики питали її: „Сивіло, чого ти хочеш?ˮ, — вона відповідала їм: „Я хочу помертиˮ».

Довге мовчання, плюскотіння в трубах басейну. Якась жінка щось мугикала собі під ніс, повільно плюхаючись на спину, мов жаба.

— О Боже, — промовив Лео.

— Атож, — сказав Ланселот. — Крім того, Антигона в оригіналі була на боці богів і проти людей, проти законів людей, проти наказу Креонта, що заборонив ушанувати її померлого брата похованням. Але я думаю, ми можемо розширити це до почуття…

— Мізандрії.

— Ні, не мізандрії, а, можливо, мізантропії. Вона зневажає богів, які залишили її, людей за їхні недоліки. Вона настільки змаліє, що її майже не буде видно, вона буде буквально під ногами в людей і разом із тим вивищуватиметься над ними. Час очищає її. Вона стає духом людства. Треба змінити назву. Як щодо «Анти-гнана»? Гра слів, мовляв, вона не вигнана, ще й досі тут? Ні?

Він привів Лео в роздягальню й почав енергійно розтиратися рушником. Він зняв купальні труси. Підвівши голову, побачив величезні очі Лео. Той сидів на лавці, склавши руки на колінах, і дивився на голого Ланселота. Обличчя в нього порожевіло.

— Антигоніст, — сказав Лео, дивлячись вниз.

— Чекайте, «Антигонад», — сказав Ланселот, спочатку жартома, бо саме цієї миті він натягав труси-шорти. Ну добре, так і є, він умисне трохи довше побув голяка: тут і гарячий спалах марнославства, і вдячність за те, що на нього дивилися. Так давно ніхто чужий не дивився на нього оголеного. Колись, у середині дев’яностих, був генеральний прогін вистави «Equus» («Кінь»), та він ішов лише дванадцять вечорів, а в театрі було всього двісті місць. Та, вимовивши назву жартома, він відчув, що вона йому подобається.

— «Антигонад», — знову сказав він. — Може, це історія кохання. Історія кохання, вона застрягла в печері, закохані відрізані одне від одного.

— Нехай поки що так, — сказав Лео. — Я думаю, ми завжди зможемо все змінити, коли відчуємо себе прогонадними.

Це був натяк? Із цим хлопцем до всього треба бути готовим.

— Лео, Лео, — сказав Ланселот. — Ви такий сухий, як вермут.