Лорен Грофф - Долі та фурії

— Ага, — промовив Лео, втупившись у свої величезні руки. — Отже, є дружина.

Як він це сказав. Цікаво. Уявлення Ланселота про Лео ще раз перетасувалися в його голові.

— Є дружина, — підтвердив Ланселот. — Матильда. Вона свята. Одна із найчистіших людей, яких я знав колись. Морально бездоганна. Жодного слова неправди. Я ніколи не зустрічав дівчини, яка лишалася б незайманою аж до весілля. А Матильда така. Вона вважає несправедливим, що хтось мусить прибирати твій бруд, тому вона сама прибирає наш будинок, хоча ми можемо дозволити собі хатню робітницю. Вона все робить сама. Геть усе. І все, що я пишу, я пишу насамперед для неї.

— Ну що ж, грандіозна історія кохання, — сказав Лео. — Проте зі святим нелегко жити.

Ланселот згадав свою високу дружину з ореолом білявого волосся.

— Авжеж, — погодився він.

Та ось Лео сказав:

— А подивіться-но на час! Мені треба попрацювати. Нічні тваринки. Зустрінемось у другій половині дня?

Ланселот побачив, що вони були самі, майже все світло вимкнене, і було години на три пізніше того часу, коли він лягав спати. Крім того, він був п’яний. Він не міг підібрати слів, щоб сказати Лео, наскільки вони схожі. Він хотів розповісти, що в нього також був гарний батько, який розумів його, що він також прагне жити простим, чистим життям, що розпал роботи й для нього також є найбільшою втіхою. Але до майстерні Лео треба було добиратися лісом аж за поле, і коли вони вийшли з головного будинку, хлопець швидко попрощався й зник, хоча хмарки його подиху ще якийсь час біліли в темряві. Ланселот і собі почвалав потихеньку крізь непроглядну пітьму, втішений думкою про завтрашній день. Одкровення спадали шарами, як лушпиння цибулі. Здається, він знайшов справжнього, вірного друга, близького по духу.

Він заснув, задивившись на язики полум’я в каміні. Довге, повільне занурення й насолода від запаху диму перейшли в сон, такий глибокий, яким він не спав уже впродовж багатьох років.

Гаряче молоко Всесвіту зі шкоринкою ранкового туману у вікні. Обід на веранді в плетеному кошику: овочевий суп і фокачча, гарний чеддер і селера, морквяні палички, яблуко і печиво. Чудовий блакитно-сірий день, і йому не сиділося всередині. Йому хотілося працювати. У кінці дня він натяг чоботи, куртку Barbour і вирушив на прогулянку до лісу. Холод на його обличчі перетворився на свою протилежність, і він зігрівся. Тепло викликало хтивий потяг, а потяг привів його до зарослої мохом скелі — глибокий холод під теплим зеленим оксамитовим ворсом. Штани спущені до колін, бурхливе самовдоволення. Думки про Матильду більше не приваблювали, ослабли, вирвалися на свободу і, зрештою, безпорадно переплуталися зі спогадами про азіатську німфетку в шкільній спідничці, яка наче щось туркотіла йому, як буває у фантазіях. Над ним сіра мішанина гілок, а ще вище ніби хто протяг по небу хустку з горошинами-воронами. Несамовиті рухи в паху аж до неминучого ривка вгору й краплі на долоні.

Озеро під його ногами таке спокійне. Укрите віспинками безладного дощику. Він стояв, і тривога росла в його грудях: він ненавидів відкладати роботу, коли вже налаштувався. Неначе музи співали [швидше, дзижчали], а він заткнув вуха. Він ішов у напрямку хатини Лео. Тиша лісу була така зловісна, що викликала в пам’яті якісь древні вірші його дитинства. Він співав їх собі під ніс, ніби вони були піснями. Підійшовши до житла Лео — рожевуватий тиньк, псевдо-Тюдор, довкола зарості папороті, що вилискували в тьмяно-сірому світлі, — він зрозумів, що сподівався побачити, як його соратник обдумує майбутній твір на веранді. Та кругом було тихо й безлюдно, вікна зсередини були запнуті. Ланселот усівся за березою, розмірковуючи, що ж йому робити. Коли вже зовсім споночіло, він підкрався ближче й зазирнув у вікно. Світло не ввімкнене, але штори відсунені, і хтось рухається кімнатою.

Це був Лео. Він стояв, худі білі груди оголені, очі заплющені, юне веснянкувате обличчя, майже підліток, по всій голові волосся стирчало маленькими пасмами пісочного кольору. Він розхитував руками. Час від часу кидався до листків паперу, встановлених на піаніно, робив якісь позначки й поспішав назад туди, де стояв, знову заплющував очі. Його босі ноги були такі ж величезні, як і руки, і на ногах так само, як і на руках, кісточки почервоніли від холоду.

Ланселоту було дивно бачити ще когось, кого винесло на творчий гребінь.

Він згадував, як сам, забувши про час, перебував у захопленні творення і яким дивним міг би здатися комусь, хто побачив би його в той час. Спочатку в комірчині без вікон, яку вони перетворили на його кабінет, у місті, а потім у заміському будинку, у своїй блискучій мансарді-кабінеті, зі збіркою Шекспіра на аналої, садами у вікні, де бродила Матильда. Упродовж багатьох місяців, проведених там, він дивився у вікно й думав, наскільки життєвий цикл соняшника схожий на життєвий цикл людини: сповнений надій, чудовий, яскраво вистрілює із землі; кремезний і сильний, відкрито й слухняно повертає голову до сонця; голова, повна достиглих думок, хилиться додолу, стає коричневою, втрачає свою яскраву шевелюру, слабшає на стовбурі й падає назустріч довгій зимі. Він розігрував різні ролі, походжав із бундючним виглядом, кланявся, марширував, кривлявся. Одинадцять великих п’єс, дві додаткові, може й не такі великі, як на сьогодні. І коли він їх писав, він тут же і грав їх перед порожніми стінами, потім перед глядачами-соняшниками й стрункою спиною Матильди, яка нахилялася серед бур’янів.