Лорен Грофф - Долі та фурії

Лео знизав плечима й сказав:

— Мені було весело. Я просто хотів подивитися, що за людина мій лібретист.

— Але, прошу мене вибачити, ви не можете бути композитором. Ви ж, мабуть, ще в дитсадку, — здивувався Ланселот.

— Двадцять шість, — сказав Лео. — Запізно для підгузків. — Для такого сором’язливого хлопця це й так було забагато слів.

— Ви зовсім не схожий на того, кого я чекав побачити, — сказав Ланселот.

Лео моргнув із зусиллям. Він почервонів до кольору розлюченого омара.

— А я думаю, що це чудово. Хто хоче побачити те, що він чекав?

— Не я, — запевнив Ланселот.

— І не я, — сказав Лео. Він витримав паузу, розглядаючи Ланселота, і нарешті заяснів зніяковілою усмішкою.

У цього Лео Сена були такі руки, що він міг би взяти баскетбольний м’яч однією долонею, хоча сам був худорлявий і сутулий, зростом понад метр вісімдесят. Це була їхня перша хвилююча бесіда. Вони сиділи на дивані, всі решта десь порозходилися, хто до пінг-понгу, хто до басейну, а хто й додому темною дорогою, щоб іще трохи попрацювати. Тьмяні ліхтарі світили їм у темряві.

Опера минулого літа була результатом його боротьби зі смутком, відчуттям паніки через неможливість сховатися від навали зовнішнього світу.

— Зазвичай я працюю допоки не витягну себе з цього стану, — пояснював Лео. — Я борюся зі своєю музикою аж до нашої повної з нею знемоги, до неможливості відчувати ще щось.

— Я чудово розумію, про що ви. Це наче боротьба Якова з Богом, — сказав Ланселот. — Або Ісуса з дияволом.

— Я атеїст. Але це звучить, як чудові міфи, — сказав Лео і розсміявся.

Він розповів, що його хатина на острові-комуні Нова Шотландія була зроблена з тюків сіна і глини і що його робота там полягала в навчанні музики всіх, хто хотів навчатися. У нього було всього кілька речей: десять білих сорочок, що застібаються на ґудзики, три пари джинсів, шкарпетки, нижня білизна, пара черевиків, пара мокасинів, піджак, музичні інструменти та й усе. Речі його ніколи не цікавили, якщо тільки з них не можна було видобути музику. Книжки були необхідні, але позичені. Єдиною його забаганкою був соккер, який він називав футболом, вболіваючи за Тоттенгем. Його мати, бачте, була єврейкою. Їй подобалось, як Тоттенгем відбивався від антисемітських образ і називав себе «армія жидів». «Жиди». Yiddos. Лео, за його словами, також подобалася назва, така м’язиста, така ритмізована. «Tottenham Hotspur» («Шибайголови Тоттенгема»), власна крихітна пісня. У спільному домі на острові був телевізор. На даху, мов нашорошене вухо, стирчала супутникова тарілка, головно на випадок надзвичайних ситуацій, але для Лео зробили виняток, зважаючи на його пристрасну любов до цієї гри.

— Я ненавидів свою скрипку в дитинстві, — сказав він, — аж поки батько не змусив мене зіграти щось на тему рахунку в матчі, який саме передавали по телику. Тоттенгем–Манчестер, наші хлопці програють. І раптом, коли я грав, все, що я так глибоко відчував без музики, поглибилося ще більше. Страх, радість. І мене це захопило. Усе, що я хотів — це відтворити той момент. Я назвав композицію «Audere Est Facere», — він засміявся.

— Зважитися — значить зробити? — запитав Лотто.

— Девіз Тоттенгема. Непоганий спосіб бути митцем насправді.

— Ваше життя здається простим, — зауважив Лотто.

Лео Сен відказав:

— Моє життя чудове.

Ланселот побачив, що так воно й було. Він достатньо розбирався у формах, щоб розуміти привабливість такого суворого життя, знаючи, яка потуга може таїтися під сподом. Лео прокидається на світанку над холодним океаном, де панують морські птахи; свіжі ягоди та йогурт із козячого молока на сніданок; чай із власноруч насушених трав; блакитні краби в чорних калюжах припливу; відхід до сну під завивання вітру й ритм ударів хвиль об скелі. Паростки салату-латуку світяться у вікнах, що виходять на південь. Целібат, розмірене, скромне життя, яким живе Лео принаймні зовні, у стані постійного холоду. І гарячкове музичне життя всередині.

— Я знав, що ви аскет, — сказав Ланселот. — Просто я думав, що ви бородань, який ловить рибу списом і носить пов’язку на стегнах, і тюрбан шафранового кольору, — він посміхнувся.

— Зате ви, — сказав Лео, — завжди жили розпусним життям. Це випливає з ваших творів. Привілеї дають можливість ризикувати. Життя з устрицями, шампанським і пляжними будиночками. Розпещеність. Ви — наче золоте яйце.

Ланселота зачепило за живе, та він підтвердив:

— Точно. Якби я йшов за власними вподобаннями, я втілився б у сто шістдесят кілограмів радості й веселощів. Але дружина не дає мені розслаблятися. Примушує робити зарядку щодня. Не дає напиватися зранку.