Лорен Грофф - Долі та фурії

— Ні, ні, ні, — запевнив його Ланселот. А сам подумав: так, жахливо, а от чи залишили б ви людину один на один із холодом, якби прочитали про експедицію капітана Шеклтона на кораблі «Ендюранс»? Про льодовики й канібалізм. Або казки, де гобліни виходять із лісу і стукають у двері. Глупої ночі, весь у роботі, Лео чує, що хтось ходить біля дверей, і йде босоніж подивитися, що ж там таке. Раптом він чує якийсь тихий, потойбічний спів недалеко за деревами. Заінтригований Лео швидко ступає за поріг у холод, а двері за ним зачиняються. Це снігові гобліни прокралися в хату й зачинилися зсередини. І Лео вже ніколи не зможе повернутися додому, до диявольськи гарячого вогнища, де страхолюди починають голяка гарцювати біля полум’я, а він, як маленька Дівчинка із сірниками, тулиться до дверей і в останньому видінні бачить вдалині щось світле й радісне, а його дихання між тим затихає й зовсім припиняється. Замерз. Помер! Бідний Лео, жорсткий синій труп. Ланселот здригнувся, хоча в головному будинку колонії було жарко, як у тропіках, від чудового настрою врятованих художників і тепла розпечених камінів.

Навіть після того, як гасові лампи загасили, романістка відклала свою гітару, а слив’янка зігріла душу і нутрощі кожного й усі поснули в загальній залі, відчуваючи себе в теплі та безпеці, Ланселот усе ще переживав за бідного хлопчину, самотнього в темному лісі, промерзлому наскрізь. Він намагався не крутитися на своїй розкладачці, щоб не скрипіти пружинами, не шурхотіти ковдрою й не будити інших. Але він так і не заснув, й удосвіта пішов униз до холодної телефонної будки подивитися, чи підключені вже дроти і чи зможе він зателефонувати Матильді. Телефони ще не працювали, а підвал був холодний. Він повернувся до бібліотеки й умостився біля вікна з видом на далекі поля, спостерігаючи, як ніч забирається геть.

Сидячи в кріслі, думаючи про те, як швидко й гаряче червонів Лео, згадуючи зворушення від його волосся, Лотто заснув якимось переривчастим сном, хоча йому снилося, що він не спить.

Він отямився і побачив маленьку фігурку, яка повільно, спотикаючись, вибиралася з лісу. У спаласі між кригою і залитою місячним світлом темрявою це міг бути посланець із похмурої казки. Він вдивлявся в біле обличчя під плетеною шапкою, яке наближалося, і відчув, як сонце почало сходити в ньому, коли він переконався, що то був Лео.

Він зустрів хлопця біля дверей кухні, безшумно відчинивши їх йому. І хоча між ними існувала негласна заборона на доторки, Ланселот не втримався: він узяв Лео за худі сильні плечі й гаряче обійняв, вдихаючи запах хурми за його вухом, відчуваючи на обличчі тонке дитяче волосся.

— Я так хвилювався за вас, — сказав він тихо, щоб не будити інших. Неохоче відпустив.

У Лео були заплющені очі. Він із певним зусиллям розплющив їх. У нього був вигляд смертельно втомленої людини.

— Я закінчив арію Го, — сказав він. — Так, я не спав три ночі. Я просто падаю від утоми. Та якщо Блейн зможе підвезти вас із упакованою вечерею, перш ніж поїде додому на ніч, я зіграю те, що в мене вже готове для вас.

— Гаразд, — погодився Ланселот. — Звичайно. Я влаштую невеличкий пікнік, і ми зможемо гомоніти аж до світанку. А зараз залишайтеся та й поснідаємо разом.

Лео похитав головою.

— Якщо я не піду додому, я звалюся. Я просто хотів запросити вас до моєї студії. Тоді — благословенне забуття сну доти, доки я зможу залишатися в ньому. — Він усміхнувся. — Або поки ви не прийдете й не розбудите мене.

Він рушив до дверей, та Ланселот, намагаючись якимось чином затримати його, запитав:

— А як ви знали, що я не сплю?

Ланселот на відстані відчув, як густий рум’янець збентеження залив обличчя Лео.

— Я вас знаю, — сказав він. А потім відчайдушно, — Навіть не знаю, як часто вранці я стояв на дорозі й чекав, поки о п’ятій двадцять шість засвітиться ваше вікно, перш ніж іти додому спати.

А тоді двері відчинилися, зачинилися, і Лео перетворився на пляму, що розчинялася на тлі темної дороги. І ось уже чиста сторінка снігу.

Ланселот двічі наніс дезодорант, двічі поголився. Всі частини його тіла були вимиті під гарячим душем. Він уважно розглядав себе в дзеркалі, не усміхаючись. Нічого особливого, його соратник зіграє першу музику для їхнього проекту. Це був бізнес, рутина. Його нудило, він не їв цілий день, кінцівки погано слухалися, наче кістки розплавили і знову зліпили абияк. Востаннє він так почувався, коли був дуже юний і був чужим для себе. І там була дівчина з обличчям, як місяць, із пірсингом у носі. Ніч на пляжі, будинок, де вони потрапили в пожежу. Його перший завершений акт любові. Так нервувався, що навіть забув її ім’я на якусь мить. [Гвенні.] А, точно, Гвенні. Його пам’ять зношується по краях, не те що раніше — мозок, як сталева пастка. Що б її привид не сказав йому, зараз це буде недоречно.