Лорен Грофф - Долі та фурії

— Лео? — покликав Ланселот. Він побіг до дверей і загукав: — Лео? Лео? — та Лео не відгукнувся. Він пішов.

Ніде нічого й не ворухнулося. На м’яких котячих лапках зимовий полудень перейшов у сутінки.

Ланселот, сидячи в будинку, роздумував. Він зі своїм слабим лівим боком міг би побігти за Лео — ну, і що б він йому сказав? Якщо до цього не спромігся нічого сказати? Він міг залишитися тут і чекати, поки Лео повернеться. Але гордість хлопця була дуже зачеплена, до того ж він скоро замерзне, поранить ноги та ще й обморозиться, перш ніж наважиться повернутися додому, де стирчить Ланселот. Єдиним правильним і гуманним рішенням для Ланселота було піти. Щоб хлопець міг тихцем прокрастися додому й зализати свої рани на самоті. А він прийде завтра і спробує все залагодити, після того, як вони обидва охолонуть. Він нашкрябав записку. Він писав, не звертаючи уваги на те, що він пише, і був такий знервований, що сам не розумів і забув усе, щойно відірвав олівець від паперу. Це міг бути вірш, а міг бути список продуктів. Він вийшов у холодну пустку і, перемагаючи біль, пошкандибав обмерзлою ґрунтовою дорогою до головного будинку колонії, згадуючи кожен день зі своїх сорока років. Коли Ланселот дістався додому, він був увесь мокрий від поту.

Він зайшов до їдальні. Всі інші вже вечеряли без нього.

Задовго до сходу сонця — кольору слабкого чаю над згустками полів — Ланселот міряв кроками бібліотеку в головному будинку колонії. Світ перехнябився; все пішло шкереберть. Він поспішав. Іти було легше, ніж напередодні, крига відступила ще далі, й утворилася мокра стежка, яка тяглася аж до самого будинку Лео. Ланселот погрюкав у двері, та вони були замкнені. Він обійшов будинок, заглядаючи у вікна, але вони були так щільно запнені шторами, що нікуди було й зазирнути. В його уяві вся попередня ніч була моторошним відлунням того часу в підготовчій школі, коли він знайшов хлопчика, який повісився. Синє обличчя, жахливий запах. Доторк холоші до його обличчя у темряві, його руки, здійняті вгору, торкаються холодної мертвої ноги.

Він знайшов одне незамкнене вікно, протиснувся плечима в щілину, вліз усередину, звиваючись усім тілом, і з усієї сили впав просто на слабу ключицю, аж стеля попливла йому перед очима й замиготіли іскри.

— Лео, — покликав здавленим голосом, але він уже знав, ще до того, як звівся на ноги, що Лео в будинку не було. Черевиків під ліжком уже не було, шафа спорожніла. Та запах Лео ще залишався. Він марно шукав записку, бодай чогось, але знайшов лише чисту копію арії Го на поличці піаніно, написану олівцем чітким почерком Лео. Хоч у рамочку вставляй, мистецтво навіть без музики. Тільки слово «acciaccato» («пристрасно») написане чорним чорнилом.

Ланселот чимдуж побіг в будинок колонії, побачив, як Блейн заїжджає у двір, і помахав йому, щоб той зійшов униз.

— О, — сказав Блейн. — О, так. Лео отримав якісь жахливі новини з дому й мусив вилетіти серед ночі. Я саме повертаюся з Хартфорда. Він був такий засмучений. Він така мила дитина, правда ж? Бідний хлопчик.

Лотто всміхнувся. На очі йому набігли сльози. А він уже навидумував.

Блейн стурбовано подивився на нього й поклав руку на плече Лотто.

— З вами все гаразд? — запитав він.

Ланселот кивнув.

— Боюся, я теж мушу їхати додому сьогодні, — сказав він. — Будь ласка, передайте їм у офісі, коли вони прийдуть. Я найму водія. Не турбуйтеся про мене.

— Добре, синку, — тихо сказав Блейн. — Не буду.

Ланселот стояв у дверях кухні їхнього заміського будинку, лімузин тихо від’їхав по сніговій каші. Вдома.

Бог швидко цокотів кігтиками вниз по сходах. Матильда із заплющеними очима сиділа за столом у косих променях світла. Перед нею парувала чашка чаю. У холодному повітрі будинку війнуло запахом сміття. У Ланселота сіпнулося серце: в їхній сім’ї виносити сміття було його обов’язком. За час його відсутності Матильда за цим не стежила, й сміття назбиралося достатньо.

Він не знав, чи подивиться вона на нього. Він ще не бачив її розлюченою настільки, щоб вона не захотіла на нього дивитися. Її обличчя було таке жахливо непроникне. Вона немов постаріла. Сумна. Кістлява. Волосся масне. Її обличчя потемніло, ніби вона була замаринована у власній самотності. Щось у ньому почало ламатися.

І тут Бог почав стрибати, спираючись йому на коліна, не тямлячи себе від щастя, що він знову його бачить, і гавкаючи своїм високим голосом, схожим на крик і скавчання. Матильда розплющила очі. Він помітив, як великі зіниці звужуються в її радужці, як вона починає його бачити, і з виразу її обличчя зрозумів, що вона оце аж досі не знала, що він тут. І що вона була дуже, дуже рада бачити його. Ось вона. Його єдина любов.