Лорен Грофф - Долі та фурії

Хай краще панує хаос, ніж вони. Хай будуть прокляті боги; Го проклинає їх.

Го знає, що люди розжарюються, як вулкани, вони вибухнуть і щезнуть. Наближається їхній кінець, і вони святкують. Хто гірший: боги чи люди? Го однаково. Го не знає.

[Антракт: десятихвилинне відео, яке закриває сцену. Голе коричневе поле, на якому росте самотнє оливкове дерево. Час минає дуже швидко. Дерево росте, сохне, вмирає. Поле вкривається новими деревами, які ростуть, сохнуть, вмирають. З’являється будинок. Землетрус, будинок руйнується, печера Го зрушує з місця, починає свою подорож під землею. Далі — у вигляді панорами. Будуються міста, збігаються армії, випалюють усе до цурки. Під Середземним морем вільно плавають акули. Печера Го перемістилась під Італію, і ми бачимо, як тут усе змінюється, починаючи з Римської імперії, акведуків і сільського господарства. Рим відроджується. Далі — під Альпи, вовки, у Францію, в похмуре середньовіччя — як швидко летить час — і ось уже володіння Елеонори Аквітанської, Париж, під каналом, у Лондон, що палає в 1666 році, де траєкторія руху печери закінчується. І ми спостерігаємо, як місто розвивається, мов якийсь орган, аж до 1979 року.]

АКТ ІІ: ДEMO

[Відео звужується, поки не перетворюється на тонку смужку над печерою Го, під супертитрами. Квітка Пристрасті розквітає в реальному часі. Сорок п’ять хвилин від пуп’янка до квітки.]

Го робить підтягування у своїй печері. Планки. Вона біжить по біговій доріжці, зробленій з павутини й сталагмітів, під примарну, лунку, атональну музику. Їй аплодують кажани з дитячими обличчями, що висять догори ногами.

Вона повільно роздягається і стає під душ, що капає зі сталактитів.

Вона прислухається. За сценою чути голоси, які стають усе гучніші. Го притискається вухом до стіни печери, і світло зненацька вихоплює хор гірняків у касках. Їхні голоси нагадують ритм і шум копання, а спів пилки утворює мелодію. Один із групи робітників, Рос, зупиняється, перепочиває: він молодий, дуже гарний, його одяг кінця сімдесятих років має акуратніший вигляд, ніж у інших. Він дуже високий, з густою бородою. Чоловіки співають про Ювілейну лінію метрополітену та про те, як слава людства знищила богів.

Боги мертві, співають вони англійською. Ми вбили їх.

Люди перемогли їх.

Го сміється від задоволення, що чує голоси так близько, так чітко.

Але Рос веде свою лінію. Ми кроти. Бездумні і сліпі. Не вилазимо з темряви. Нічого доброго не буде, якщо не бачити сонця. І для чого тоді живе людина, якщо вона впродовж всього свого життя не прагне й не досягає чогось кращого.

Го всім тілом притискається до стіни. У тому, як вона рухається, є щось еротичне.

Перерва: сопрано за лаштунками виспівує свисток на обід. Пісня чоловіків закінчується. Вони розсідаються навколо, обідають. А Рос сидить окремо, з книгою й бутербродом, по той бік стіни навпроти Го.

Вона тихо намагається заспівати пісню, яку він співав. Він чує й прикипає вухом до стіни. Він дивується, а тоді лякається. Поступово починає підспівувати їй. Вона змінює його пісню так, що пісня стає її власною, і так вони тихенько співають одне одному в якійсь дивній дисгармонії. Го перекладає пісню на свою мову, вкладаючи в неї зовсім інший смисл. [Супертитри розділені посередині: переклад англійською її слів та його справжні слова.] Їхні обличчя знаходяться на одному рівні. Го дуже зморщена, Рос стоїть на колінах. Він розповідає про себе, а вона м’яко говорить, що її звуть Го.

Інші чоловіки устають і безшумно працюють далі, а Го й Рос співають голосніше, сильніше. Сопрано виспівує свисток кінця робочого дня, перериваючи дует, і хоча Рос намагається залишитися, бригадир йому не дозволяє. Йдучи додому, чоловіки змінюють свою пісню, насміхаючись із Роса: Рос мрійник, співають вони. Дурний, як каміння навколо нас. Читає нікому не потрібні книжки. Цей Рос не схожий на нормальних чоловіків.

Го співає пісню про кохання, арію, її навіть можна назвати чудовою, і музика печери, що звучить позаду Го, вже менше нагадує какофонію і, здається, навіть підспівує їй.

Рос повертається і відчайдушно намагається пробити стіну, не розуміючи, що скеля зачарована і її неможливо зруйнувати. Робітники просуваються все далі, символізуючи плин часу, сопрано виспівує сигнал кінця робочого дня, а Рос уперто довбе стіну. Еротизм їхніх рухів позамежний. [Лео: Музика просякнута болісним жаданням.] Цілісінькими днями з ранку до вечора Рос несамовито співає: «Я не залишу тебе, Го. Я звільню тебе». Він уже не ховається, а робить усе відкрито. Всі інші оточують Роса, надягають на нього гамівну сорочку й забирають його геть. Він намагається їм усе пояснити, але цим роздратовує їх ще більше. Його тягнуть у божевільню, а він усе ще співає Го пісню про своє кохання, а вона співає йому у відповідь. Здається, хтось один із натовпу також чує Го — видно, що він прислухається. Та ось він знизує плечима й допомагає іншим тягти Роса.