Лорен Грофф - Долі та фурії

Трохи згодом, коли пірнула під простирадла, а потім випірнула, розпашіла від його жару, вона спитала:

— Можливо — значить, що я можу прочитати?

— М, — м’яко сказав він, — я ненавиджу свою невдачу.

— Тобто ні?

— Тобто ні.

— Добре, — сказала вона.

Проте наступного дня він мусив їхати до міста на зустріч зі своїм агентом, і вона піднялася в його орлине гніздо під самим дахом будинку, де всюди валялися аркуші паперу і стояли чашки з-під кави, порослі мохом, всілася за його ноутбук і прочитала все, що було в папці з файлами.

Вона встала й підійшла до вікна. Вона думала про хлопця, який потонув у чорній крижаній воді, про русалку, про себе.

— Жаль, — сказала вона собачці. — Із цього могло б вийти щось визначне.

А Н Т И Г О Н А Д

[Перші нариси, з примітками про музику]

Дійові особи

Го: контртенор, за кулісами; на сцені — лялька у воді або голограма, яка впродовж усієї опери залишається у скляному резервуарі

Рос: тенор, коханий ГО

Хор із дванадцяти: боги, горяни, місцеві мешканці

Чотири танцюристи

АКТ І: САМОТНІСТЬ

Завіси нема. Сцена чорна. У центрі — циліндричний резервуар, освітлений або задекорований таким чином, що створюється враження перебування в печері. ГО: усередині резервуара. Після всіх еонів її важко назвати людиною. Вона перетворилася на майже безтілесну сутність.

[Лео: Музика починається так тихо, що її можна переплутати з навколишніми звуками. Капає, гуркоче здаля. Шипіння, щось схоже на свист вітру. Шурхотіння. Стукіт серця. Шкіряні крила. Фрагменти музики настільки відфільтровані, що це вже й не музика. Гул голосів, наче крізь скелі. Ймовірно, публіка ще перешіптується, розсідається на місця. Звуки, стаючи голоснішими, набувають ритму, гармонії.]

Поступово світло в печері яскравішає, а в залі — гасне. Публіка нарешті затихає.

Го прокидається, сідає. Пересуваючись печерою, вона починає співати свою першу арію — гіркий плач. Супертитри англійською мовою проектуються над аркою авансцени. Го розмовляє власною мовою. Давньогрецька, урізана, дієслова без часу, немає відмінків, немає родів. До того ж її мова спотворена тисячоліттями самотності й наповнена уривками слів німецької, французької та англійської мов, які проникли сюди зверху, із зовнішнього світу. Вона причинна. Від люті й божевілля.

Рухаючись, Го розповідає про своє життя: як вона доглядає за садом із моху й грибів, годує черв’яків, цілими днями плете одяг із волосся й павутини. Миється водою, яка стікає сталактитами. Жахлива самотність. Кажани з дитячими обличчями, яких вона годує і з якими сяк-так перемовляється кількома словами.

Го не скоряється долі. Вона повстає проти богів, які прокляли її безсмертям. Вона намагалася повіситися, та марно. Прокинулася в савані з мотузкою, яка згоріла на її шиї, поряд — мертвий Гемон. З його кісток вона зробила собі ложки й тарілки. Вона тримає чашу — його череп — і знову скаженіє, сипле прокльони на голову богам.

Світло переміщується з печери Го на хор у божественному вбранні. До одягу хористів прикріплені маленькі, надзвичайно яскраві ліхтарики. Спочатку вони з’являються у вигляді шести стовпів, які півколом оточують її резервуар, щоб можна було роздивитися їхні характерні символи: крила на п’ятах — Гермес, рушниця — Марс, сова — Мінерва і так далі.

Вони співають англійською мовою. Вони хотіли подарувати Го безсмертя, але запроторили її в печеру доти, доки вона не викаже їм своєї вдячності. Вона таки мусить подякувати їм. Розлючена Го. Зарозуміла Го.

Ретроспекція: історія Антигони в танці. Танцюристи стоять за резервуаром, щоб вода збільшувала й деформувала їхні тіла, надаючи їм якогось дивного і страхітливого вигляду. Вони показують у короткій пантомімі, як брати Антигони Полінік й Етеокл гинуть у боротьбі один з одним, як Антигона двічі ховає Полініка всупереч наказу Креонта, потім Креонт чинить всупереч волі богів, Антигону засуджують, вона вішається. Гемон накладає на себе руки. Еврідіка кінчає життя самогубством. Креонт помирає. Кров тече рікою.

Але одна з богинь, Мінерва, перерізає мотузку й рятує Антигону.

Ув’язнює її в печері.

Боги співають, що хотіли дозволити їй, останньому кореню гнилого роду, дочці інцесту, вижити. Все, що вона мусила зробити — скоритися їм, принизитися перед ними. Та минали тисячоліття, а вона стояла на своєму. Вклонися, Го, і ти будеш вільна. Адже боги добрі.

Го: Овва!

Світло знову падає на Го, і вона співає нову, бадьорішу арію своєю мовою: боги забули Го. Го знищить їх власними руками.