Лорен Грофф - Долі та фурії

— Ти в порядку, друзяко? Щось ти наче розтовстів.

— Привіт, пузаню, — сказав Ланселот. — У тебе пригнічений вигляд, — Чоллі й справді був похмурий. Сорочка за чотириста доларів напиналася на його тілесах, аж ґудзики тріщали. А з іншого боку, Чоллі ніколи й не відзначався красою, тож Ланселоту ще було куди падати. Даніка, яка шикарно виглядала в модельній сукні через одне плече, придбану на гроші Чоллі, зауважила:

— Дай йому спокій, Чол. У чоловіка поламане все тіло з голови до ніг. Якщо і є в житті людини час обрости жиром, то оце саме він.

Ланселот вирішив, що більше не вийде туди, не зможе дивитися на тих людей, яких іноді просто ненавидів. Він пішов у свою кімнату, роздягся, наскільки зміг, і вклався в ліжко.

Він уже майже провалювався в каламуть сну, коли двері відчинилися, світло з коридору розбудило його, потім зачинилися, а в кімнаті залишився хтось чужий. Він чекав, запанікувавши. Він ледве міг рухатися! Якщо хтось залізе до нього в ліжко, щоб зґвалтувати, він не зможе втекти! Та хто б то не був, їх було двоє, і ліжко їх не цікавило, бо там чувся сміх, шепіт, шурхіт тканини, а перегодом вони почали відбивати ритм об двері ванної. Щось таке, як синкоповані ляпанці, грюкання та якесь мукання.

Ці двері щось і справді роздеренчалися, відзначив Ланселот. Треба буде завтра затягти ручку.

А тоді йому спало на думку, і печаль стисла його серце, що якби це він привів сюди дівчину й любився з нею, то їй було б із ним набагато, набагато краще, ніж зараз оцій дівчині, бідоласі, хоча, здається, вона задоволена. Проте її стогони все ж були не дуже природними. Якийсь раз йому навіть захотілося встати й учинити оргію з цієї події, абсолютно невимушено приєднавшись до них, так, наче його запросили. Тепер він лежав, вовтузячись у панцирі з переламаними кістками, критикуючи цю виставу, м’який, як рак-самітник. Користуючись темрявою, зобразив похмуре, у бакенбардах, обличчя рака-самітника, а здоровою рукою — клацаючі клешні.

Дівчина простогнала: «Ааааааа!», а хлопець видушив: «Урррх!», і почувся ще приглушеніший сміх.

— Боже мій, мені це було потрібно, — прошепотів хлопець. — Ці вечірки перетворюються на справжнє лайно, коли сюди тягнуть своїх дітей.

— Авжеж, — згодилась вона. — Бідолашний Лотто з такою тугою дивився на тих дітей. А Матильда останнім часом так схудла, що ще трохи, й буде потворною. І вона з цим нічого не робить, так, ніби збирається перетворитися на якусь стару відьму. Як не знаю хто. Але ж існує, наприклад, ботокс.

— Ніколи не міг зрозуміти, чому її вважали такою крутою. Вона просто висока, білява й кістлява, жодної краси, — сказав він. — А я знаю, що кажу.

Звук ляпаса. Сідниці? — подумав Лотто. [Стегно.]

— Вона приваблива. Пам’ятаєш тоді на початку дев’яностих? Ми тоді всі просто вмирали від заздрощів. Пам’ятаєш ту неймовірну історію кохання між Лотто і Матильдою? А їхні вечірки? Боже! Тепер мені їх так шкода.

Двері відчинилися. Голова кольору гарбуза, лисуватий. Ага, це Арні. Голе кістляве плече. Даніка. Стара інтрижка знову закрутилася. Бідний Чоллі. Лотто стало гидко, що для декого шлюб — це така мізерія.

Стомлений, виснажений Ланселот, якому було до нестями гидко від усього цього, знову встав і одягнувся. Оті людці можуть базікати хоч до скону, але обгиджувати Матильду й себе він їм не дозволить. Яка мерзота, що цей гнус ще його ж і жаліє. Мошва блудлива. Ще гірше.

Він знову спустився вниз, став поряд із дружиною у дверях, радісно прощався з друзями, на руках у яких спала безпробудно їхня дітвора. П’яних дорослих розвозили. Ті, хто був напідпитку, кермували самі. Він так довго і надміру розшаркувався перед Арні й Данікою, що ті почервоніли й почали несміливо фліртувати у відповідь. Даніка вчепилася пальцями за його поясну петлю, цілуючи його надобраніч.

— Знову самі, — сказала Матильда, проводжаючи поглядом задні ліхтарі останньої машини. — На якусь хвилю мені здалося, що ми тебе втратили. От тоді я знала б, що ми й справді в біді. Лотто Саттервайт, який навмисно залишає вечірку, це все одно, що Лотто Саттервайт, якому відрубали ногу.

— Насправді, я просто терпів, — сказав він, — стиснувши зуби від нудьги.

Вона повернулася до нього, примружила очі. Легким порухом скинула з плечей сукню, яка тепер калюжкою лежала на підлозі біля її ніг. Під сукнею в неї нічого не було.

— Я просто скинула її, — сказала вона, — від нудьги.

— Не нудно, — сказав він.

— Любий, розжени мою нудьгу, — попросила вона, — наче вітер.