Лорен Грофф - Долі та фурії

Захопливий канал PBS SPECIAL про чорні діри: вони всмоктують і затягають із такою силою, що можуть проковтнути світло. Світло! Він добряче напився, переглядаючи передачу; у нього вистачало своїх справ. На репетиції виникали проблеми; його просили прийти. У Бостоні була непроста вистава «Джерел» і планувалася серія вистав п’єси «Стіни, стеля, підлога» в Сент-Луїсі. Зазвичай він завжди приходив, коли його кликали, та зараз не міг залишити цей котедж посеред нив і корів. Ланселот Саттервайт був потрібен. Але його там не було. Його могло там і взагалі не бути. Він міг би вже бути мертвий.

Цок-цок у бібліотеці. Невже в будинку завівся кінь? Та ні, це була Матильда у велочеревиках і в роздутих ватяних штанах. Вона пашіла здоров’ям і потом. Від неї тхнуло пахвами й часником.

— Сонечко, — почала Матильда, забираючи в нього склянку й вимикаючи передачу, — минуло вже два тижні, й ти випив чотири пляшки «Блентонс». Досить цих документальних фільмів про катастрофи. Займися чимось корисним.

Він зітхнув, потер обличчя здоровою рукою.

— Напиши щось, — розпорядилася вона.

— Нема натхнення, — відповів він.

— Напиши нарис, — порадила вона.

— Нариси — це для бовдурів, — сказав він.

— Напиши п’єсу про те, як ти ненавидиш світ.

— Це не я ненавиджу світ, це світ ненавидить мене, — сказав він.

— Ой-ой-ой, — засміялася вона.

Звідки їй знати. Це не її вина. П’єса — це не просто сів і написав. Тобі мусить так припекти, щоб ти не міг її не написати. Тоді щось може вийти. Він болісно посміхнувся їй і сьорбнув із пляшки.

— Ти п’єш, бо тобі сумно, чи ти п’єш, щоб показати мені, як тобі сумно? — спитала вона.

Прямо в яблучко. Він засміявся.

— Злюка, — сказав він.

— Фальстаф, — мовила вона. — Ти навіть розтовстів. Це все марна трата часу. І я думаю, що з цим покінчено назавжди. Давай, хлопче, розворушися, припини пити, візьмися за розум.

— Тобі легко говорити, — сказав він. — Ти в чудовій формі. Ти тренуєшся по дві години на день! А я, поки вилізу з гамака, то мені вже дихати нічим. Тож поки мої кістки, що потопають у невігластві, зростуться до якоїсь подоби монолітності, я реалізовуватиму своє право на інтоксикацію, на бризкання жовчю й на скімлення.

— Як щодо вечірки четвертого липня? — запитала вона.

— Ні, — сказав він.

— Це було не питання, — сказала вона.

І ось, наче за помахом чарівної палички, за три дні він опинився серед барбекю і різнокольорових бенгальських вогнів, що іскрилися в гарненьких, схожих на лапки, ручках дітей, коли вони гасали величезною галявиною, на якій Матильда власноруч підстригла траву ревучою косаркою. Нема нічого, чого б не змогла зробити ця чудова жінка, думав він. А згодом йому спало на думку, що цей запах свіжоскошеної трави був аромакриком болю рослин.

Тут було ціле барильце вареної кукурудзи в качанах і вегетаріанські ковбаски, і кавун, і сама Матильда в якійсь блідій сукні з глибоким вирізом, неймовірно чарівна, все мостила й утискала свою голову йому під підборіддя, й цілувала його в шию, тож увесь вечір він бродив усюди з помадою на шиї, мов із раною.

Усі його друзі цього вечора крутилися тут, у сутінках. Чоллі з Данікою. Сусанна, що у своїй червоній сукні нагадувала феєрверк «Римська свіча», та її нова подруга Зора, молода й чорна, з надзвичайно красивою зачіскою в стилі «афро», цілувалися під плакучими вербами. Семюел із дружиною та їхніми трійнятами, які бігали зі скибками кавуна в руках, і Арні зі своєю новою помічницею-підлітком Ксантіппою, майже такою ж приголомшливою, як Матильда у свою найкращу пору, з короткою стрижкою й настільки короткою сукнею, що дітвора могла бачити її трусики й вологі філейні частини. Лотто уявив, як він розляжеться на траві, щоб і собі насолодитися цим видовищем, але така зміна положення означала страшний біль, і він залишився стояти.

Феєрверк розривався в небі, галасувала вечірка. [Приречені люди святкують мир, кидаючи бомби в небо.] Лотто бачив себе наче збоку, те, як він натягнуто грає свою роль кумедного клоуна. У нього жахливо боліла голова.

Він пішов у ванну, де від яскравого світла, вигляду своїх палаючих щік і пневматичної шини йому стало млосно, і він прогнав із обличчя натужну посмішку, розглядаючи зниділу маску, що лишилася. Середина життєвого шляху. Він промовив тихим голосом: «Nel mezzo del cammin di nostra vita, mi ritrovai per una selva oscura, ché la diritta via era smarrita». [12] «На півшляху свого земного світу я трапив у похмурий ліс густий, бо стежку втратив, млою оповиту». Данте Аліґ’єрі. «Божественна комедія». (Пер. Є. Дроб’язка.) Він був смішний. Скорботний і водночас претензійний. Розпусний. Опухлий. Він потицяв у живіт розміром із шестимісячну дитину, приклеєну до його пояса. Чоллі, побачивши його, спитав: