Лорен Грофф - Долі та фурії

Тепер униз спускався чоловік із томатно-червоним волоссям. Зворушливий намір зупинитися. Його кроки віддавалися болем у тілі Ланселота. Коли чоловік наблизився, Ланселот підняв незанімілу руку, але чоловік переступив через нього. На якусь мить перед очима Ланселота промайнула холоша його шортів: волохате біле стегно, темний клубок геніталій. Далі чоловік побіг сяючим асфальтом, і його поглинули стулки дверей терміналу. Штовхнув? Утік? Хто міг таке вчинити? За що? Чому його? Що він такого зробив?

[Відповіді не було. Чоловік утік.]

Перед ним з’явилося обличчя стюардеси, м’які щоки, ніздрі роздуваються, як у коня, і він заплющив очі, коли вона торкнулася його шиї, а хтось неподалік почав кричати.

Зробили знімок — перелом. Уламки змістились і наклалися один на інший. Йому наклали дві гіпсові пов’язки, пов’язку слінг, перев’язали голову, змусили наковтатися пігулок, після яких він відчував, що його тіло ніби закуте в тридюймову гумову броню. І якби він був напився цих пігулок до падіння, то тоді просто вдарився б об асфальт і відскочив би від нього, злетівши високо в небо, розлякуючи голубів, і преспокійно приземлився б собі на дах аеропорту.

Увесь шлях до міста він співав фальцетом під групу Earth, Wind & Fire. Матильда дала йому два пончики, і йому на очі набігли сльози, бо це були найдивовижніші пончики в історії глазурованих пончиків, їжа богів. Він був сповнений радості.

Їм доведеться провести літо за містом. От тобі й маєш! Саме проходили репетиції його п’єси «Лід у кістках», і він мав бути там. Та насправді він мало що міг зробити. Він не міг зійти сходами в залу для репетицій, а змусити своїх акторів заносити його туди було б уже зловживанням службовим становищем. Він не міг навіть видертися сходами до їхньої крихітної квартири. Сидів на сходах будинку, милуючись гарненькими чорно-білими плитками. Матильда ходила туди-сюди, збирала їжу, одяг, все необхідне, зносила це з квартири на другому поверсі вниз і завантажувала в машину, припарковану на вулиці у другому ряду.

Мале дитинча власника будинку вистромило своє сором’яз­ливе смагляве личко з дверей і дивилося на нього.

— Агов, ти хто, мале? — звернувся він до дитинчати.

Воно встромило пальця в рот і витягло його, всього мокрого.

— Чого це той нещасний бомж розсівся у нас на сходах? — пропищало воно, наслідуючи дорослих.

Ланселот, придурюючись, загарчав. Визирнув власник будинку, червоніший, ніж завжди, подивився на гіпс, слінг, пов’язку на голові, кивнув Ланселоту, а тоді втяг досередини свою дитину й голову, швиденько зачинивши двері.

У машині Ланселот не міг відвести від Матильди захопленого погляду: яке в неї гладке обличчя, аж кортіло його лизнути, як ванільне морозиво у ріжку. Лишень ліва сторона його тіла не нагадувала б шматок бетону, він навалився б на аварійне гальмо й повівся б із Матильдою так, як корова зі шматком солі-лизунця.

— Ох, ці діти, — зітхнув він. — Хай Бог благословить їхні серця. Треба і нам уже завести б своїх, М. Можливо, зараз, коли до кінця літа ти будеш моєю нянькою, зможеш мати повний доступ до мого тіла, і в похоті й нестямі ми зачнемо солодке крихітне створіння.

Вони не запобігали вагітності, питань про спроможність одне одного не виникало. Вони вважали, що це справа вдачі й часу. Коли він був у мінорному настрої, старався бути обережнішим, мовчазнішим, чутливішим до якоїсь постійної туги, яку зажди відчував у ній, коли провадив такі розмови.

— Це на тебе так діють твої пігулки? — спитала вона. — Просто вражаюча дія.

— Та вже час, — сказав він. — Давно вже час. У нас уже завелися сякі-такі грошенята, будинок, ти ще у розквіті. Може, твої яйцеклітини трохи й зморщилися, не знаю. Сорок. Ми ризикуємо тим, що в мозку дитини можуть виникнути якісь відхилення. А може, воно й накраще, якщо дитина буде тупенька. Розумні тікають, щойно спинаються на ноги. А дурненьке пробуде з нами подовше. Хоча, з іншого боку, якщо ми будемо зволікати з цим, то різатимемо йому піцу, аж поки нам не стукне по дев’яносто три. Ні, треба зробити це якомога швидше. Щойно ми дістанемося додому, я заплідню тебе по самі вуха.

— Це найромантичніше з того, що ти коли-небудь мені говорив, — підсумувала вона.

Униз ґрунтовою дорогою, вгору гравійною під’їзною дорогою. Витончені гілки вишневих дерев, наче струмені води. О Боже, вони жили у «Вишневому саду». Він стояв біля задніх дверей, спостерігаючи, як Матильда відчиняє французькі двері на веранду, йде травою до нового басейну, що яскравіє на сонці. Двоє засмаглих чоловіків, вилискуючи м’язами, розгортали смугу дерну. Матильда в білій сукні, її підстрижене платинове волосся, її струнке тіло, небо, залите сонцем, блискучі м’язисті чоловіки. Це було нестерпним. Жива картина.