Лорен Грофф - Долі та фурії

— Середньовічна мадонна, — промовив він. — Гуаш. У сяйві сусального золота. Дякую тобі.

— З днем народження, друже мого серця, — сказала вона.

— Це було щастя. Так. Ця опера змінила мене.

— Я сподівалася на це, — сказала вона. — Я рада, що так і склалося. А то ти вже почав перетворюватися на якогось зануду.

Догораюче сонце, як ефектний вибух грейпфрута. Вони милувалися ним, сидячи на веранді з іще однією пляшкою шампанського. Він узяв Бога й поцілував його в маківку. Йому хотілося танцювати, і він пішов у будинок, увімкнув запис групи Radiohead, витяг Матильду з крісла і притиснув її до себе.

— Дай-но я вгадаю, — сказала Матильда, притулившись щокою до його плеча. — Тепер ти хочеш написати оперу.

— Так, — сказав він, вдихаючи її запах.

— Тобі ніколи не бракувало амбіцій, — сказала вона й засміялася. І цей сумний сміх відбився від плитняку й дістав ширяючих навколо кажанів.

Тепер ті години, впродовж яких він нудився б, спостерігаючи під бубніння диктора, як гарують до сьомого поту інші люди, проходили в гарячкових пошуках. Всю ніч він читав усе, що міг знайти про цього композитора.

Якийсь Лео Сен. Прізвисько Сен, справжнє прізвище Саус, походить із санскриту й означає «армія», ним вшановували тих, хто робив гідну справу. Живе в Новій Шотландії. Новопосталий митець, написав твори, які виконують лише впродовж останніх шести років, порівняно молодий. Утім важко сказати, бо в Інтернеті не було жодного зображення Лео Сена, лише одне резюме, написане двома роками раніше, й побіжний похвальний відгук про його роботу. Газета The New York Times внесла його до свого списку як цікавого зарубіжного композитора, в журналі Opera News знайшовся опис у два абзаци його твору за назвою «Парацельс». На якомусь аматорському сайті було кілька аудіокліпів незавершеної роботи від 2004 року, такого давнього, що найімовірніше, це була якась ще студентська робота. В інтернеті людина може виявитися привидом. Здавалося, що Лео Сен саме ним і був.

Ланселот уявляв такого собі генія-відлюдника. Одержимого, з диким поглядом, звихнутого на своїй геніальності або ні — напіваутиста. Кремезний, бородатий. Пов’язка на стегнах. Соціально некомпетентний. У глибині душі дикун.

Ланселот розіслав усім своїм знайомим листи електронною поштою: може, хтось щось знав про нього. Його не знав ніхто.

Ланселот надіслав e-mail також фестивальній директорці в оперному театрі на галявині з проханням повідомити йому якісь контактні дані.

Суть її відповіді: а нам що з цього?

Суть його відповіді: перший прогон результату можливого співробітництва?

Суть її відповіді: маєте моє благословіння. Ось, тримайте.

Вересень? Уже? Листя осипалося з дерев. Бог відростив собі пухнастий підшерсток. Ланселот усе ще кульгав через хвору ногу. Його нарцисизм уже досяг такого рівня, що йому здавалося, ніби це світ навколо нього стає чутливим і шкандибає разом із ним, щоб пристосуватися до його тіла.

Вони переїхали жити до міста, а на вихідні їздили додому в село. Щовечора він надсилав коротенького електронного листа Лео Сену. Жодної відповіді.

Матильда була обережна, уважна. Коли він нарешті приходив спати, вона поверталася до нього уві сні, притискалася. Вона, яка терпіти не могла, щоб до неї торкалися, коли вона спала. Він прокидався з її волоссям у роті, рука німіла й кудись пропадала. Тоді він сідав у ліжку й відчував, як кров болісно повертається в зниклу руку.

Аж раптом одного дня на початку жовтня, коли в повітрі вже дихав зимний вітерець, зателефонував Лео Сен. Голос був зовсім не такий, як він думав. Він був м’який і нерішучий, з британським акцентом, який його спочатку здивував. А потім він згадав, що так, Індія ж була колонізована, і в освіченої верхівки була відточена ВВС-інтонація. Чи був це расизм? Хтозна.

— Ви сказали Ланселот Саттервайт? Я в захваті!

— Це я в захваті, — занадто голосно з несподіванки відповів Ланселот. Він так часто уявляв собі їхню розмову, що зараз йому було дивно чути м’який голос, дивно, що йому зразу висловили своє захоплення. Він уявляв Лео Сена відособленим у своїй геніальності, закритим для контактів. Лео Сен пояснив, що на острові, де він живе, немає інтернету, а телефон працює лише тоді, коли поряд є хтось, хто може відповісти. Це була інтенціональна община. Створена з метою смиренної щоденної праці і споглядання.

— Звучить, як монастир, — зауважив Ланселот.

— Або жіночий монастир, — додав Лео. — Іноді й справді схоже.