Лорен Грофф - Долі та фурії

ДЖЕРЕЛА, 1999

Він усе ще був п’яний.

— Найкращий вечір у моєму житті, — сказав він. — Мільйон викликів на аплодисменти. Усі мої друзі. А подивися на себе — чудова. Овації. Позабродвейський. Бар! Прогулянка додому, зорі в небі!

— Любий, тобі бракує слів, — сказала Матильда.

[А от і ні. Слова сьогодні ввечері не підвели. Невидимі в кутках театрів, зібралися сили, що ухвалюють рішення. Вони спостерігали, думали, і вирішили, що це добре.]

— Все, можу думати лише тілом, — сказав він, і вона була готова на все, чого він побажає, але коли вийшла з ванної, він спав голий поверх ковдри. Вона вкрила його, поцілувала його повіки, скуштувала там його славу. Насолоджувалась. Спала.

ОДНООКИЙ КОРОЛЬ, 2000

— Любий, ця п’єса про Еразма. Не можна назвати її «Оніри».

— Чому? — здивувався Лотто. — Гарна назва.

— Її ніхто не запам’ятає. Ніхто не знає, що це означає. Я не знаю, що це означає.

— Оніри — це сини Нікс. Богині ночі. Це — сни. Брати Гіпноса, Танатоса, Гераса — Сну, Смерті, Старості. Це п’єса про сни Еразма, кохана. Князя гуманістів! Позашлюбний син католицького священика, який осиротів під час епідемії чуми 1483 року. Безтямно закоханий в іншого чоловіка...

— Я читала п’єсу. Я все це знаю...

— Слово «Оніри» здалося мені смішним. Це ж Еразм сказав: «У країні сліпих одноокий — вже король». Одноокий король. Roi d’un oeil — Король упівока. Онір.

— О, — зітхнула Матильда. Вона спохмурніла, коли він заговорив французькою. У коледжі в неї було три профільні предмети: французька мова, історія мистецтва й антична філологія. Темно-багряна жоржина заглядала у вікно, що виходило в сад. За нею мерехтіло осіннє світло. Вона підійшла до нього, поклала підборіддя йому на плече, руками обняла за пояс.

— Отже, це сексуальна п’єса, — почала вона.

— Так, — підтвердив він. — Які м’які в тебе руки, дружино моя.

— Я просто потискаю руку твоєму одноокому королю.

— О, кохана, — сказав він. — У тебе світла голова. Це таки краща назва.

— Я знаю, — відповіла вона. — Можеш забирати.

— Щедро, — сказав він.

— А ще мені не подобається, як твій король отам дивиться на мене. Він світить на мене одним зловредним оком.

— Зараз ми відірвемо йому голову, — пообіцяв він і поніс її у спальню.

ОСТРОВИ, 2001

— Та я й не згодна з ними, — сказала вона. — Але ж це треба було мати голову, щоб написати про трьох карибських готельних покоївок серед заметілі в Бостоні.

Він навіть не поворухнув головою, що лежала на згині його ліктя. По всій вітальні їхньої нової квартири на другому поверсі, яку вони нещодавно придбали, були розкидані газети. Вони ще й досі не могли дозволити собі придбати килим. Аскетичний вигляд дубової підлоги нагадав йому про неї.

— Фібі Дельмар, точно, — промовив він. — Вона ненавидить все, що я робив і колись зроблю. Крику наробила про якесь культурне присвоєння, висмоктане з пальця. Але якого біса цей оглядач The Times приплів гроші моєї матері? До чого тут це? Так, я не можу зараз дозволити собі провести опалення, їхнє яке свиняче діло? І чому це я не можу писати про бідних людей, якщо навіть я й виріс у багатстві? Вони що, не розуміють, що таке вимисел?

— Ми можемо дозволити собі опалення, — сказала вона. — Кабельне телебачення може й ні. А так узагалі ця рецензія непогана.

— Що за каша, — простогнав він. — Я зараз здохну.

[За тиждень десь за милю впаде літак, і Матильда на роботі впустить і розіб’є чашку; а Лотто вдома натягне кросівки й промчить сорок три квартали на північ до її офісу, й ускочить в обертові двері, щоб побачити, що вона виходить у паралельному скляному відсіку. Вони дивитимуться один на одного крізь скло, збліднувши, і тепер вона буде надворі, а він усередині. І він зніяковіє від сорому за свою паніку, хоча її причина — саме оцей сьогоднішній момент крихітного відчаю — буде вже забута.]

— Облиш ламати комедію, — сказала вона. — Фібі Дельмар лише виграє від того, що ти помреш. Напиши нову п’єсу.

— Про що? — запитав він. — Я виписався. Вичерпався у віці тридцяти трьох років.

— Повернися до того, що ти знаєш, — запропонувала вона.

— Я нічого не знаю, — промовив він.

— Ти знаєш мене, — відказала вона.

Він подивився на неї, обличчя в нього було замурзане газетною фарбою, і заусміхався.

— Авжеж, — підтвердив він.

БУДИНОК У ГАЮ, 2003

Акт II, Сцена I

[Ґанок будинку на плантації. Олівія в білому тенісному костюмі чекає, поки вийде Джозеф. Мати Джозефа сидить у кріслі-гойдалці з келихом шорле з білого вина в руці.]