Лорен Грофф - Долі та фурії

— З Новим 1999 роком, любове моя, — привітав Лотто Матильду. Як давно вони вже так не цілувалися, принаймні з місяць. Він забув про веснянки на її гарненькому носику. Як він міг таке забути? Нема нічого кращого, як дружина, яка працює до нестями й придушує саму думку про любов. Нема нічого кращого, як мрії, що помирають, думав він, і розчарування.

Коли Матильда відхилила голову назад, чоловічки в її очах звузилися.

— Це буде рік твого прориву, — пообіцяла вона. — Ти гратимеш Гамлета на Бродвеї. Ти знайдеш свій шлях.

— Мені подобається твій оптимізм, — сказав він, але почувався погано. Елізабет і Рейчел цілували Сусанну в обидві щоки, бо в неї був такий самотній вигляд. Семюел і собі ліз до неї з поцілунками, але вона все переводила на жарт.

— Мені кінець, — сказала Даніка, відсторонюючись від поцілунку Чоллі. У неї був збентежений вигляд.

Вони розійшлися попарно. Матильда вимкнула світло, позіхнула, прибрала їжу й поставила келихи на полицю, щоб помити вранці. Лотто дивився, як вона, звиваючись, вилізла зі своєї сукні й у самих стрингах залізла під ковдру.

— Ти пам’ятаєш, як ми кохалися, перш ніж лягали спати на Новий Рік? Тілесне благословення нового року, — гукнув він до неї з-за дверей. Він збирався сказати більше: що цього року вони могли б завести дитину. Лотто сидів би з нею вдома. Звісно, якби в нього була відповідна анатомія, то вже давно сталася б помилка з контролем народжуваності і малий Лотто досі вже хвицав би ніжками в його череві. Несправедливо, що жінкам дарована така первозданна радість, а чоловікам — зась.

— Любий, ми кохалися у день вивозу сміття й у день купівлі продуктів також, — нагадала вона.

— А що змінилося? — поцікавився він.

— Ми постаріли, — пояснила вона. — Ми й так займаємося цим частіше, ніж наші одружені друзі. Двічі на тиждень — це непогано.

— Малувато, — пробурмотів він.

— Я все чула, — сказала вона. — Наче я коли-небудь тобі відмовляла.

Він зітхнув, збираючись устати.

— Добре, — сказала вона. — Якщо ти зараз ляжеш, то я вся твоя. Але не сердься, якщо я засну.

— Чудово, дуже спокусливо, — сказав Лотто й знову вмостився з пляшкою в темряві.

Він прислухався до дихання й навіть до хропіння дружини, дивуючись, як дожився до такого. П’яний, самотній, вариться у своїх невдачах. А тріумф був же гарантований. Як він примудрився розтратити весь свій потенціал? Гріх. Йому тридцять, і досі — нічого. Невдачі повільно вбивають. Як сказала б Саллі, він зробив усе, стікши кров’ю.

[Можливо, такий принижений, він викликає в нас більше симпатії.]

Сьогодні ввечері він зрозумів свою матір, яка живцем поховала себе у своєму пляжному будиночку. Більше не треба боятися болю від контактів з іншими людьми. Він прислухався до темряви, яка наповзала на його думки. Це повторювалося постійно відтоді, як помер його батько. Фюзеляж може відвалитися від літака й пришпилити його до землі. Один поворот тумблера у нього в голові може збити його з ніг. Це був би блаженний порятунок. У їхній сім’ї аневризма передавалась у спадок. Його батько помер так раптово в сорок шість — дуже молодим. Найбільше Лотто хотілося заплющити очі й побачити батька, покласти голову йому на груди, почути його запах і відчути тепле биття його серця. Невже він просив так багато? Хоч хтось із батьків любив би його. Матильда дуже багато дала йому, але він знесилив її. Її гаряча віра охолола. Вона відвернулася. Вона розчарувалася в ньому. О Боже, він втрачає її! А якщо він її втратить, якщо вона піде від нього — отак просто, візьме шкіряну валізу й навіть не поворухне своєю стрункою спиною, щоб озирнутися, — тоді йому точно кінець.

Лотто плакав; він зрозумів це, відчувши прохолоду на обличчі. Він намагався не шуміти. Матильді треба було виспатися. Вона працювала по шістнадцять годин на добу, шість днів на тиждень, забезпечуючи їжу й житло. Він нічого не приніс у їхній шлюб, крім розчарування й брудної білизни. Він витяг ноутбук з-під дивана, куди запхав його, коли Матильда примусила поприбирати в хаті перед приходом гостей увечері. Він просто хотів побродити в інтернеті, пошукати у світі такі ж зажурені душі, та натомість створив у редакторі новий документ, заплющив очі й подумав про те, що він утратив. Домівку, матір, те світло, яке він колись запалював у людях, у своїй дружині. Свого батька. Всі були невисокої думки про Гавейна, бо він був тихим і неосвіченим. Проте лише він зрозумів цінність води у виснаженій землі, що належала його сім’ї, зумів її звідти дістати й продати. Він згадав фотографію матері, на якій вона молода в образі русалки, хвіст, як панчоха, натягнутий на її ноги, і вона звивається в холодних потоках. Він пам’ятав, як малим занурював свою руку в джерело: рука спочатку німіла, а потім починало ломити кістки. Як же він любив той біль!