Лорен Грофф - Долі та фурії

Майже північ, а Рейчел не може очей відвести від стелі. Це яке безмежне зухвальство треба мати, щоб позолотити її! Їхні постаті відбивались у сяйві вгорі якимись невиразними клубками. Ця стеля зовсім змінила кімнату, вишукано поблискуючи на тлі темних стін. У цей останній холодний день року здавалося, що хтось здер дах, як кришку з банки сардин, і вони опинилися під серпневим сонцем.

Не вірилося, що це була та сама біла пустка, куди вона увійшла в день їхнього новосілля понад сім років тому, потрапивши у вир вечірки, у суміш тіл і пивного смороду, лискучого жаркого поту й саду, що виднівся у вікнах, підсвічений сяйвом раннього літа. Тепер тут були бурульки, які світилися від вуличних ліхтарів. Навколо Будди — орхідеї, пишні «грошові» деревця по кутках, стільці часів Людовика XIV, оббиті вінтажною французькою мішковиною. Все це виглядало елегантно, пишно, занадто красиво. Позолочена клітка, подумала Рейчел. Матильда була різкою з Лотто цього вечора. Вона більше не посміхалася, коли дивилася на нього. Та вона майже й не дивилася на нього. Рейчел боялася, що Матильда, яку вона любила так само ніжно, як і всіх, ось-ось змахне крильми й вирветься звідси назавжди. Бідолашний Лотто. Бідолашні будуть усі вони, якщо Матильда його кине.

Нова подруга Рейчел, Елізабет, дівчина з такими білими волоссям і шкірою, наче вся вона була з паперу, відчула, що Рейчел була на межі розпачу, і стиснула її плече. Напруга спала з Рейчел. Вона судомно зітхнула й сором’язливо поцілувала Елізабет у шию.

Надворі тротуаром шмигнуло щось схоже на кота. Навряд чи це була смугаста кицька старої пані зверху. Та кицька була вже старенька, коли Лотто й Матильда тут оселилися. Під час Різдва вона три дні голодувала, поки Лотто й Матильда не зв’язалися з домовласником, який відпочивав на Британських Віргінських островах, щоб він когось прислав. Бідолашна зотліла мертва Бетт. Лотто довелося відвезти Матильду, в якої сталася істерика, на тиждень пожити в Семюела вдома, щоб вона заспокоїлася, поки в них проводили фумігацію. Дивно було бачити завжди стриману Матильду без її витримки. Рейчел побачила худеньку маленьку дівчинку з широко розкритими очима, якою вона, мабуть, була в дитинстві, що змусило Рейчел ще більше полюбити її. Тепер там жила пара з новонародженим малям, тому й ця новорічна вечірка була така малолюдна. Новонароджені, очевидно, не люблять шуму.

— Селекціонери, — обізвала їх Матильда ні з того ні з сього. Матильда, яка вміла читати думки. Вона засміялася, коли Рейчел зробила здивоване обличчя, потім повернулася на кухню налити шампанське в келихи на срібній таці. Лотто подумав про дитину нагорі, спробував уявити, як би виглядала Матильда під час вагітності: струнка, як дівчина, ззаду, а збоку — наче проковтнула гарбуз. Тут він засміявся. Спущені бретельки, оголені груди, така повна, що задовольнила б і його голодний рот. Дні, наповнені чистою, теплою шкірою й молоком — це все, що йому було потрібне, саме це.

Чоллі, і Даніка, і Сусанна, і Семюел сиділи притихлі, бліді, серйозні. На вечірку вони прийшли поодинці — цей рік був щедрий на розлучення. Семюел дуже схуд, шкіра навколо його рота потріскалась. Він оце щойно виписався з лікарні після видалення яєчка — тестикулярний рак.. Він увесь якось зменшився.

— Щодо селекціонерів, то минулого тижня я зустріла дівчину, з якою ти зустрічався в коледжі, Лотто. Як її звали? Бриджет, — сказала Сусанна. — Хлопець із дитячої онкології. Неймовірно вагітна. Роздулась, як кліщ. Сяє від щастя.

— Я ні з ким не зустрічався в коледжі, — заперечив Лотто. — Крім Матильди. Упродовж двох тижнів. А потім ми таємно одружилися.

— Авжеж, не зустрічався. Не пропустив жодної спідниці в долині ріки Гудзон, — засміявся Семюел. Хіміотерапія забрала все його волосся. Без своїх кучерів він був схожий на тхора. — Вибач, Рейчел, але твій братик був ще тим бабієм.

— Так-так, я чула, — сказала Рейчел. — Здається, ця дівчина, Бриджет, приходила на ваші вечірки, коли ви тут оселилися. Вона була така нудна. У вас тут завжди товкся мільйон народу. Я сумую за тими часами.

Перед їхніми очима постали примари вечірок, їх самих, таких тоді ще молодих і дурних, щоб зрозуміти, що вони жили в ейфорії. Що сталося з усіма нашими друзями, думав Лотто. Ті, які здавалися такими незамінними, кудись поділися. Зануди-принци зі своїми близнюками в колясках, своїм Парк-Слоуп і крафтовим пивом. Арні, який володів барною імперією і досі водився з дівчатами з тарілками у вухах і розбійницьким татуюванням. Наталі — тепер фінансовий директор якогось стартапу в Сан-Франциско, сотня інших втрачені назавжди. Друзі звелися нанівець. Ті, що залишилися, були серцевиною, кістковим мозком.