Галина Вдовиченко - Львів. Кава. Любов (збірка)

– Да ты че?! Дура совсем, что ли? Да ты че несешь? Да кому ты такое заявляешь? А, деревня?! Глушь непробудная, да кто ж тя в люди-то вывел? Кто ж те подарков-то не дарил, внимания не проявлял-то, а? – Він наступав на неї, наче танк.

Вона задкувала… Він гнівно розмахував руками, періодично підсовуючи їй то дулю під носа, а то кулак під око.

– Вово, тримай себе у руках! Ти ж доросла, цивілізована людина! – Вона намагалася знайти з ним спільну мову, не загострюючи ситуацію і не заходячи у глухий кут. – У тебе вища освіта, кінець кінцем! Ти не зможеш підняти руку на жінку, яка просто зрозуміла, що їй потрібно в житті.

– Да ты что?! Издеваешься, что ли? Да кто тебе сказал, что ты можешь вообще чего-то понимать и думать? Тебе нечем думать! Разве там есть что-то в твоей бестолковке?! Не зли меня! Я ничего хорошего не обещаю, но зато это – стабильность.

– Ти знаєш, Вово, я таки дуже вже втомилася від твоїх обіцянок. Насправді нічого не змінюється. Тому почала змінюватися я і вирішила сама впливати на своє життя і керувати ним. Ти мене вже не зупиниш, ми вже давно – не сім’я. Ти робиш одне, я – друге, кожен тягне воза у свій бік.

– Какой воз, какой бик, шо ты вообще в жизни понимаеш? Я – глава, значит, ориентир на меня. Как я сказал, так и будет. Твое дело – делать, что сказано, да помалкивать. А то я те знаєш, что сделаю?!

– Вово, не лякай. Я дівчина хоча і молода, та вже лякана. Думала, помру цієї зими, ач випорпалася! От лише крові багацько втратила, – говорила, потупивши очі, а тоді виклично дивлячись йому у вічі. Бо це через нього сталася та трагедія, але намагалася про це не згадувати. – Так, як було, вже не буде ніколи. І ти мені нічого не зробиш, я тебе не боюся! Все вже вирішено.

– Ах, ты ж стерва такая! – Він розчервонівся, аж побагровів. Вилиці ходуном ходять, на скронях жилки пульсують. – Я ничего не сделаю?! Мало тебе крови было, да, дура ты эдакая? Да я тебе ребенка не отдам, и все тут!

Вона від спантеличення й обурення оніміла. Хоча Кирилко і не її власна дитина, а його від першого шлюбу, тільки став він їй за рідного, обожнювала його, опікувалася ним з річного віку. Була йому справжньою матір’ю. Шантажувати матір дитиною – це вже занадто! Це – не по-людськи. Краще, ніж із нею, синові не буде. Тим пак що Вовка ніколи ним не займався, більше того, був обтяжений турботами про дитину і повністю всі обов’язки перекинув на неї.

– Вово, не він тобі потрібен! Ти хочеш зробити боляче мені, на радість твоїм друзям і знайомим. На нього тобі завжди було наплювати. Не каліч синові долю. Там, де я, йому буде значно краще. У нього там великі перспективи і справжні надії на цікаве й заможне життя. Дай дитині спокій, Вово!

– А-а, в Америку свою свалить хочеш?! А дули тебе! Сказал, не отдам, значит – не отдам! Кому нада – заплачу, кого нада – припугну… Но он-то точно останется со мной. Мой сын, он на твоей-то мове и говорить-то почти не говорит, – сказав він і голосно ляснув за собою дверима. – Уходи теперь к своему тому интеллигентику!

Вона тихо сплакнула. Цілісіньку ніч ока не зімкнула, думала-гадала, але рішення не змінила. Була впевнена, що час покаже, на чиєму боці правда. Син побачить, із ким йому краще, і сам за якийсь час стоятиме на її порозі.

Зранку почала збирати валізи, замовила таксі на вокзал. Хтось безперестанку дзвонив по телефону. Вона, усміхаючись, відповідала англійською. Колишній злився: ходив по квартирі і кричав, матюкався, скидав на підлогу речі, за які вона шпорталася, мало не падала. Але своє робила мовчки. Сина поцілувала, поговорила, поплакали разом, домовившись, що це ненадовго, не назавжди. Треба всього лише трішечки потерпіти.

– Я тебя все равно в покое не оставлю, так и знай! Ты без меня – никто! Никто даже не знает, какого ты роду-племени. От кого ты смеешь отказываться, хохлушка ты никчемная?! Кем руководить взбрендила, крутым человеком?! Світочем русской культуры?

Вовка тримав у Львові напівлегальний русскій ресторан, куди приходили ті, «хто грустил по загадочной русской душе». Ну, а насправді там творилися вельми темні справи, у які він ніколи цивільну дружину не посвячував.

– Та не сміши ти нікого, любий! У це віриш тільки ти. Останнім «світочем» твоєї культури був Петро, той твій перший родич. Прощавай! Назавжди. Ми могли розстатися полюбовно, як друзі. Я могла стати твоїм провідником у великому цивілізованому світі. Але тобі цього не потрібно. Давно зрозуміла. І Кирил теж дуже скоро зрозуміє. Він перший зруйнує твій монолітний темний світ. Ти сам захлинешся у своїй отруті.