Галина Вдовиченко - Львів. Кава. Любов (збірка)

– А нічого розповідати, пане. Ви усе знаєте: я працюю вчителькою музики. Вже п’ять років живу з панею Ядвігою. Ой, перепрошую, жила. Все!

– Ні-ні, як усе? А що сталося з вашим чоловіком, де діти? – добре захмелівши, запитав Зборовський.

– Їх ніколи не було у моєму житті.

– Розумію. Ст… – Він мало не сказав «стара дівка», але, вчасно схопившись, використав інший польський мовний зворот: – Стало бути, пані теж нікого не має.

– Ну, коли ви подумали, що я «стара дівка», – гостро підкреслила ображена Ірена, – то я десять років пробула у громадянському шлюбі. І син був… але це довга і нецікава історія.

– Пробула?! Пробула… – Він збагнув усю трагедію цієї жінки, і йому стало незручно. – Я зрозумів відсутність чоловіка і нащадків у вашому житті. І в жодному разі не хотів пані образити. Перепрошую ґречно!

Зборовський підвівся, вайлувато обійшов довкола столу і, зігнувшись, підніс до вуст Іренину руку. Вона виявилася напрочуд холодною і тремтливою. Її довгі худі пальці з красивими овальними нігтями картинно розмістилися у його чоловічій долоні.

– Нехай пані мені вибачить! – Він перевів погляд на неї.

Вона відвернулася, наче була несправедливо звинувачена у ганебній справі. Хвилясте каштанове волосся звабливо оголило довгу шию і неглибоке декольте, яке Зборовському раптом нестерпно захотілося побачити. І він несподівано для себе поцілував її у плече.

Ірена вскочила наче ошпарена, відштовхнула від себе нахабу і з окриком:

– Що пан собі дозволяє? Це вже занадто! – побігла у свою кімнату і зачинилася на ключ.

– Нехай пані нічого такого не думає! Перепрошую вельми! – збентежений власною поведінкою, вибачався поляк, кидаючи погляд на винуватицю подій у карафці на столі. – В душ, терміново у холодний душ!

Дивувався сам собі. Такий викрутас зовсім не був у його стратегії. Хотів з Іриною домовлятися. Рано чи пізно все одно доведеться це зробити. Кобіта ще просто не знає, як їй пощастило! Треба якось швидше залагодити неприємну справу. Відкупитися, та й по всім. Залишалося тільки два тижні.

Ірина пішла до своєї лазнички. У будинку Ядвіги було по-старому, по-польськи облаштовано ванну кімнату біля спальні, а душову – біля двох гостьових кімнат. Останніми роками старенькій складно було і незручно залазити у купіль, тому вона зайняла один із гостьових покоїв. Натомість Ірині запропонувала більшу і світлішу спальню.

Жінку обурила і глибоко образила поведінка племінника пані Зборовської. Невже він подумав, що їй бракує чоловічої уваги?! Невже вона дала якийсь привід так думати?! Невже у ній немає нічого цікавого попри тіло?!

– Славко, ти ще не спиш? – Вона напускала у ванну воду, додаючи краплі ароматних масел іланг-ілангу та лаванди.

– Нє, тільки-но малих повкладала. А що там у тебе? Той ще є? – стиха запитала подруга.

– Та є! Чіпався до мене, уявляєш?! – гнівно вигукнула.

– О, та то нормальний хлоп. А шо ти хтіла? – засміялася Слава. – Він одружений?

– Та до чого тут це?!

– Та тобі жити ніде, а він власник будинку, де ти пригрілася.

– Добраніч, Славо! – рознервувалася ще більше Іра і вимкнула телефон, витягши з нього батарею.

Знала, що подруга передзвонюватиме.

«Жити ніде…» Якби вона так думала, то залишилася б із Вовкою. А не тікала б від нього…

– Я йду від тебе, Вово, – пролунало з її вуст так спокійно, наче вона просто вирішила вийти купити хліба.

– ЧЕГО?! – він скорчив свою квадратну пику, оскаливши надломленого зуба.

– Ти ж розумієш, що наші стосунки вже вичерпалися… Не має сенсу і далі просто співіснувати. Я так більше не можу!

– ЧЕГО?! – Він зморщив високе чоло і грізно шпирнув ножем та виделкою на стіл, за яким саме обідав.

– Ми прожили разом довгі роки. Не завжди вони були щасливими, але що було, те було. Я тебе не звинувачую, бо теж багато у чому винна. Але тепер мені зрозуміло, чому було так, а не інакше. Чому я була поблажливою і м’якою, чому терпіла твоє зверхнє ставлення і навіть іноді відверте презирство, чому ми почали віддалятися, відрізнятися одне від одного… Ти займався своїми справами, а я своїми, бо ти ж сам не дозволяв мені втручатися у твої «діла». Ну, я тоді почала займатися собою, розвивалася, навчаючись мов, багато читаючи… І ти якось так непомітно випав із кола моїх інтересів. А ти взагалі перестав мене помічати, робити компліменти, дарувати хоча б приємні дрібнички… Це все неправильно, так не повинно бути! Мені так боляче, якби ти знав! І тепер, коли я…