Галина Вдовиченко - Львів. Кава. Любов (збірка)

– А я відки знаю?! Ну, поживеш ти трохи у нас. А потім? Потім що? Треба було виходити ще п’ять літ тому заміж за Володьку Черепача. Сиділа б собі зараз, як у Бога за пазухою! – обурювалася Славка, похитуючи на нозі шпильки від Ла Бутена. – І мешти носила б не згірші за мої! Ось, а ти… Кельнер, кельнер, принесіть-но нам щось солоденьке на свій смак!

– Так, пані. Чи бажаєте малинову панакоту?

Меню львівських кав’ярень та ресторанів вирізняється тим, що тут можна замовити будь-що і ти завше будеш задоволений по самі вуха. Викристалізована кухня з кількох європейських, вишукана панська і, на менш вибагливі смаки, зовсім проста, народна ніколи і нікого не залишать байдужим.

«Що тепер уже згадувати про колишнього», – думала Ірена. Його вона боялася понад усе. Десять років, змарнованих у співжитті з тим тираном, зробили їй добре щеплення проти шлюбу. Назавжди припинила дивитися у бік чоловіків. Розраховувала тільки на себе.

– Або знаєш що? Давай-но, дзвони-пиши у свою Гамерику. Нехай чухаються!

– Ні! – як відрізала. І розплакалася.

– Ну, Іро-Ірусько, – враз зм’якла «залізна леді» Слава. – Не треба. Ну, не все так безнадійно. Я поговорю зі своїм Олесечком. Щось тобі знайде, якийсь підробіток і… Та прилаштуєшся ти якось. У ресторані якомусь вечорами полабаєш, там уроки якісь приватні десь дасиш… Він усім своїм шльондрам роботу пристойну дав. Нехай спробує мені відмовити, козел хтивий! Не дам тобі загинути. Ану, припини ці ридання! – І сама теж голосно висікала роз’юшеного носа.

До Штатів Ірина дзвонити не збиралася, тобто не хотіла ставити до відома своїх батьків про проблеми. Знову будуть наполягати на її еміграції, яку категорично заперечувала. Не могла покинути місце своєї сили. Колись ним була та, ще у доброму стані, хатинка на селі, у Мервичах. А віднедавна цим місцем став будиночок пані Ядзі. Дивувалася цьому, а тим не менше відчувала його тепло і затишок, турботу й оборону. Любила цей сецесійний особнячок на Поліграфічній, наче свій власний. І усвідомлення того, що його доведеться сьогодні-завтра залишити, просто вбивало її.

Ввечері до будинку в самому центрі старого міста знову повернувся єдиний спадкоємець пані Ядзі, Марек. Схоже, вирішив затриматися на кілька днів. У передпокої вже третій день стояли нерозпаковані валіза і спортивна сумка. Сам він впевнено господарював на кухні, калатаючи начинням покійної тітки і в перервах розмовляючи по телефону. Ірина мовчки пройшла у свою кімнату і зачинилася.

Здавалося, що він мав твердий намір продати антикварний інтер’єр окремо від самого будинку. Не повірив у відверту брехню захожого оцінщика і зараз, Ірка чітко чула, домовлявся про якогось старого жида, що «здере шкуру» за оцінку, але дасть добру пораду.

– Нєт, нє хце більше відєть етого молодого індика. Мнє інтересує поважни, мудри чловєк, – пробивалося крізь дзвін посуду і шкварчання чогось, мабуть яєчні, на пательні. – Нєх бенде! Хорошо, я єстем готув, что он сдєрьот с мєня шкуру. Но я хце знаць істинной ценє тего маєтку. Нє єстем вправє страчіть те, же впало мі з нєба. Лєпєй подарує сіротам! Розумієш, Влодку? Чекам одповєджі ютро рано.

По підвіконнику задріботів дощик. Буденний літній дощик. Він завжди теплий, приємний і свіжий. Після нього залишається післясмак з ароматом прибитого пороху, який уже вранці куритиметься за першим же трамваєм. Ірена тут же заходилася прочиняти усі вікна, щоб прозоре озоноване повітря освіжило кімнати. А її саму дощ завжди наповнював теплим, дитячим оптимізмом. Зналася на весняних чарах дощу, що створював неповторно світлий настрій перед сном.

– О, пані юж єст? – Марек, нарешті відімкнувши слухавку, помітив присутність Ірени. – Запрашам на омлет!

– Дякую, я не голодна, пане Зборовський. – Вона відверто здивувалася.

– Ну, для чого так офіціально, дарагая Іріна?! Ето нє абгаварівать, а только садицца за стол і ужінать. Панімаю, что ви імєєтє право мєня нєнавідєть. Но я в етом нє віноват. От етого маєтка мам більше клопотув, чим зиску. Пані розумє, нє?!

– Так. Чудово розумію. – Ірена легко перейшла на його мову, не розуміючи метаморфози у ставленні. – Зараз тільки переодягнуся.

– То ви розмовляєте польською? – вибалушився він. – А чому тоді… ну, добре! Переодягайтеся і швиденько до столу, поки усе гаряче.

Насправді усе було просто – покійна цьотка Ядзя склала заповіт не тільки на користь Марека Зборовського, а частину відписала своїй доглядальниці Ірені. Переписала усе після смерті своєї подруги, яку пережила. Це, звичайно, не входило в розрахунки бізнесового племінника, і в його голові одразу ж виник план.