За кілька хвилин вони сиділи один навпроти одного у салі з роялем. Сервірований Мареком стіл привабив Ірину святковим посудом «Мадонна», який обожнювала пані Ядзя, бо був купленим з-під прилавку, у пані Ксені, комісерової з гастроному на розі колишньої Кутузова-Зеленої, тепер Тарнавського-Зеленої. Були колись такі «усемаючі» пані комісерові, незважаючи на їхнє місце праці у продуктовому чи промисловому магазині. І відтам пані Ядзя завжди приносила різноманітні смаколики та дефіцити.
– Пахне до одуріння смачно, правда, Ірено? – Марек зі спритністю справжнього кухаря, граційно виклав лопаточкою їй на таріль половину омлету з овочами.
– Ой, та то забагато, пане Зборовський! Я хіба лише третинку від цього здолаю…
– Нє, то ви ще просто не смакували! А ну… Скуштуйте. – Він завмер біля неї із заінтригованим виразом обличчя.
Вона відломила шматочок виделкою й обережно поклала до рота.
– І ще помідорчик вкусіть. А ну-ну…
– О-о, пишний омлет! – зі знанням справи похвалила його Ірена. – Але це все одно забагато.
– Та де там! Я ще вам і налию. Ядзя робила вишнівку за старовинною гетьманською рецептурою. То у нас родинне. Я одразу розпізнав.
Ірина посміхнулася. Знайшла перепис у Гуглі. Але він справді називався гетьманським.
– Ну, а тепер за здоров’я, – сказав Марек і цокнув до краю рюмочки кобіти.
– Будьмо, – промовила Ірена.
– Так, гарно сказано.
– Нічого особливого, у нас завжди так тостують, – відповіла Ірина і взялася за лечо, яке Зборовський обізвав омлетом.
У повітрі зависла незручна мовчанка. Обоє зосереджено цокали ножами-виделками, намагаючись приховати некомфортність спільної спонтанної вечері. Першим перервав тишу пан.
– То пані працює вчителькою музики, як цьоця?
– О, то завелика честь – порівнювати мене з нею. Адже вона була відомою піаністкою. Лише через артрит змушена була присвятити себе вчителюванню, – скромно зауважила Ірина.
– Так-так. Чув про це.
– Ви ж були не дуже близькі з вашою тіткою? – для чогось поцікавилася.
– Батьки були. Вони постійно переписувалися. Мама приїжджала сюди у сімдесятих і вже тоді знала, що цьоця Ядзя має намір залишити усе мені. – Тут він поперхнувся і перехилив до дна наповнену рюмочку. – Але то здавалося таким далеким і неймовірним, що я й забув про це думати.
– Чому неймовірним? – здивувалася Ірена. – Ядвіга ж більше не мала ані родичів, ані дітей.
– Так. Але у вашій країні усе можливе. Завтра станеться нова революція, і тобі ніхто ніц не винен. От, хіба пані уявляє, скільки я маю сплатити податків із цього маєтку?! Аж двадцять один процент! За що??? А якщо б іще були якісь спадкоємці?! Ваша держава обдирає не тільки вас. Вона готова роздягти догола кожного, хто має з нею будь-які фінансові стосунки. А особливо отримує спадщину!
– Я, на жаль, зовсім нічого в цьому не розумію. А ви, напевне, економіст? – оказійно поцікавилася вона.
– За фахом я фінансист. Ви вгадали, – враз опанував себе мужчина.
– Працюєте у банку?
– Починав клерком у банку. Згодом виріс до начальника кредитного відділу. Але вже років з двадцять нє-нє. Маю свій бізнес. Відкрив його, ще працюючи там. Колись приготування їжі було моїм хобі, а згодом почало приносити не тільки задоволення…
– Зрозуміло, то от відки пан так чудово готує! Певно, разом із дружиною тримаєте якийсь домашній ресторан?
– Саме так, – усміхнувся він, згадуючи, що починав із маленького бару. – Тільки без дружини. Вона загинула в автомобільній аварії.
– Перепрошую, мені дуже прикро, – зніяковіла Ірена.
– Нічого. Це було дуже і дуже давно. Відтоді я – переконаний кавалєр. Сучасному мужчині жінка не потрібна. Це спустошує гаманець і розхитує нерви.
– А діти?! Як же без дітей? – здивувалася Ірена.
– Та, певно, десь є, – раптом голосно засміявся пан Зборовський. – І, певно, не одно-двоє…
– Пан хіба жартує?! – посерйознішала Ірина.
– Певно, що це жарт. Насправді я жалкую, що в нас із Ізею не було діток. Думали, що ще встигнемо. Адже тільки одружилися. Хотіли трохи пожити для себе. Накохатися-налюбитися, поподорожувати, звести свою справу… Ізабелла вміла так пекти! Хоча вона так, як і ви, закінчила консерваторію.
Ірена хотіла зауважити, що їй так і не вдалося здобути вищу освіту, та пан Зборовський настільки захопився власними спогадами надцятилітньої давності, що вона не зуміла вставити слівце. Та чи це й було важливо…
– А чому пані про себе нічого не розповідає? – раптом запитав він, згадавши після п’ятої чи шостої рюмки вишняку про співрозмовницю.
Читать дальше