Галина Вдовиченко - Львів. Кава. Любов (збірка)

Ріка тут схована під землею. Її вже ніхто ніколи не побачить. Її завжди тут не вистачатиме…

Я щоранку випиваю чашку аж терпкої від міцності кави, звареної в джезві, сідаю з тією чашкою на широчезне підвіконня і, ще сонна, роздивляюся обриси міста. А воно онде, мов на долоні розкинулося переді мною. З мого вікна бачу багато, та ніхто не бачить мене. Тому можу влітку сісти тут просто в нічній сорочці, моїй улюбленій, отій блакитній із тоненькими бретельками, можу не зібрати розтріпане від сну волосся. А восени понад смішну байкову піжаму з кумедними малюнками накидаю на плечі плед, бо так тепліше. Мене ніхто не побачить, тут тільки кава і я… Уже давно тільки я…

Шкода, що ріка захована під землею. Шкода її, бо вона навіки, як і я, мовчазна…

Але найбільшою особливістю свого готелю я хотів зробити деякі внутрішні його риси. Ні, я нічого не планував чудити з архітектурою. Я тільки хотів збагатити інтер’єр картинами – але картинами з чисто львівськими пейзажами. Я хотів частинку Львова. Саме частинку Львова в Сінгапурі. І щоби на тих картинах Львів постав не теперішнім, а дещо давнішим. Хоча би двадцяті-тридцяті роки минулого століття, коли вулицями пафосно їздили тогочасні авто з кругленькими боками, а дами з хутром на плечах демонстрували витонченість і красу.

Я хотів часточку елегантного Львова. І саме за цим приїхав у княже місто на початку літа, коли люди не пригнічені справами, а отже, можна домовитись із якимось художником про серію картин. Картин для мого готелю.

– Вони мають задовольнити смак витонченої публіки, – пояснював я приятелю, який мав зв’язки з митцями. – Там буває досить багато мистецького люду, а також політиків. Далеко не всі вони українці, хоча великий відсоток – зі слов’янських земель, однак я хочу, щоби вони захоплювалися Львовом так само, як я. Відчували його й поважали…

У будинку були зала й декілька приміщень із окремим виходом. Колишні господарі планували їх із думкою про гостей. Бо це ж вельми зручно і для візитерів, і для господарів, коли люди приїжджають на декілька днів, але ніхто нікому не заважає, кожен займається власними справами і лише десь увечері збираються за столом або й після вечері та, провадячи розумні бесіди про мистецтво й політику, поволі п’ють вино або каву.

Я вирішив таку традицію дещо вдосконалити. Вимислив, що в моєму готелі час до часу будуть влаштовуватися мудрі бесіди на ті ж мистецькі теми. І навіть почав домовлятися з цікавими людьми цієї царини про їхню присутність або й лекції – а чому ні? На мою думку, в очах суспільства це могло б піднести готель на сходинку вище і привабити елітну публіку, яка б віддавала перевагу проживанню саме тут.

Одного разу довелося стати свідком курйозної, як на мене, сцени. У театрі «Еспланада» під час виставки скульптур, коли ненароком зайшла дискусія про безмірну могутність людини, моя тітка без злого умислу згадала десь прочитані слова Івана Багряного: «Ми не дискутуємо. Він доводить, що походить від мавпи, а я хочу походити від Бога».

Опісля цих слів моя скромна тітка була змушена перетворитися на справжню левицю, що відстоює своє лігво. А її опонентами стали чоловіки – освічені, високомірні, з поблажливою посмішкою недовіри на вустах. Їхній хижій натурі чомусь не припали до вподоби слова Багряного.

«Якби могутність людини була найбільшим, що є у світі, то було б дуже сумно, – зауважила тоді тітка, але її спитали, ким був той Багряний. – О, то був великий письменник, за його творами знято фільми, а романи перекладені багатьма мовами. Ви не повірите, але моя батьківщина дала світу багато талановитих людей». І просто ствердно кивнула головою, наче намагалася цим підсилити власні слова.

А потім довго говорила мені про те, як шкода, що стільки люду було знищено тоталітарною системою, і як шкода, що світ не знає про них.

«Про нас він не знає», – точніше, сказала вона.

Тому я захотів розповісти про свою землю, про ті таланти, що зродилися на ній, я хотів представити мою країну сучасною і водночас наділеною скарбами віків. І можете не сумніватися: найбільшим скарбом є людина.

Тож оте приміщення з окремим входом мало слугувати такою собі площадкою для лекцій і дискусій. Ні, звісно, не лише про мою країну. Але багато в чому – про неї. Про нас.

Гострі шпилі храмів тягнуться до неба. Півкруглі дахи схожі на збільшені черепашачі панцирі. Безліч будинків зведені в минулих століттях, тож приваблюють самою своєю старовиною. Чомусь часто покрівлі оповиті чимось схожим на туман, і це надає панорамі особливого шарму. Утім, це якщо дивитися зверху, з мого вікна.