Галина Вдовиченко - Львів. Кава. Любов (збірка)

Але творцями чи пак співтворцями насправді були ті, хто писав оту музику. Кажуть, Паганіні написав свою першу мелодію, ще будучи дитиною. Та хіба лише він?

Утім, коли маю дуже хороший настрій, мені найбільше до вподоби саме Паганіні, надто його каприс номер двадцять чотири. Трохи пафосно, правда? А так, зазвичай, Вівальді.

Скрипка любить мистецтво.

Звуки скрипки добре привертають увагу поціновувачів високого, а навколо багато витворів мистецтва. На їхньому тлі я здаюся живою декорацією, яка прикликає в закапелок відвідувачів. Бачуся якимось продовженням кованого виноградного гілля, що стоїть поруч, приперте до муру, і може послужити витонченою аркою над вибагливими ворітьми.

Навіть заради цікавості люди нехай зазирнуть сюди, у вузький простір між двома стінами, наповнений картинами, кованими речами, витесаними з дерева фігурами й речами вжитку, – а тоді приведуть сюди знайомих чи хоча би повідають про бачене.

Павло, власник цього дивовижного місця, каже, що ідея музикою скрипки привернути сюди люд – непогана. Тож я іноді граю тут трохи, мені це навіть подобається.

Сьогодні нехай послухають Вівальді.

Музика скрипки заважала. Ні, звучання її було прекрасне. Мелодія ніжно розливалася у просторі, заповнюючи не лише бачене, а й щось глибоко у свідомості, – саме це й заважало. Я не міг зосередитися, бо не знаходив того, що вимріяв. Чи існували такі картини взагалі? Можливо, якби у творчості когось із митців я помітив хоч натяк на те, що панувало в моїй уяві, то міг би пояснити й домовитися про серію картин. Цікаво, чи до зими ці картини були б написані? Чи до весни хоча б…

Але бажаного я не бачив. Реалістичні замальовки Львова, більш чи менш чіткі. Звичайні картини без жодного авторського акценту, яких безліч у місті, у будь-якій крамниці, де торгують мистецькими полотнами. Були картини із вкрапленням фантазії автора: зігнуті ліхтарі, що обрисами нагадували в’юнкі рослини, випуклі стіни будівель, які насправді мали б бути зовсім прямими. Утім, від мого задуму все це було далеким у суті.

І тому музика трохи заважала. Скрипалька симпатична. Струнка фігура, потерті джинси, скромна кофтина з неглибоким декольте, коричневий піджак. І розтріпане волосся. Дивлячись на цю молоду жінку, і собі хотів заплющити очі й слухати лише музику. Якби ж потрібно було тільки це…

– Відволікає, – кивнув я Сашкові в бік скрипальки, – її б десь у філармонії послухати…

– Навряд чи, – недбало відповів друг. – А як тобі ця картина?

Світлі фарби й акуратно промальовані деталі претендували на схвальну оцінку. І я б навіть запитав про автора. Якби погляд не прикипів до іншого виробу.

У тоненькій акуратній дерев’яній рамці до стіни був прикріплений невеличкий гобелен. Ні, спочатку я чомусь подумав, що то також картина, намальована пензлем, намальована витончено – так, що кожна деталь, кожна дрібничка промовляла до поціновувача досконалістю і резоном. На гобелені красувалося місто. Однак пізнаваний Львів був іншим. Просто іншим. Так, як бачив це я, – а може, і ще глибше. Зображене місто здавалося давнім. Навіть не двадцятого чи дев’ятнадцятого століття, а ще трохи давнішим. Не знаю, що саме давало зображеному такий ефект. Світлий тон ниток? Сплетіння шовку, що додавало тканому особливого блиску? Чи саме бачення митцем тогочасного міста, древнього, загубленого в минулому?

– Це ж гобелен, – дещо здивовано зауважив Олександр, – річ, асоційована радше з далекою середньовічною Францією, аніж із тутешніми землями. А якщо ще глибше зазирнути, то й із самим Єгиптом… – Усмішка друга красномовно свідчила сама за себе, мовляв, я ж говорив, що ти не знаєш, чого бажаєш. А вголос Сашко толерантно повів далі: – Навряд чи можна послухати її гру десь у театрі. Освіту, кажуть, має… Та на роботу не візьмуть – бо німа.

Я не відразу второпав, що мова вже не про мистецтво, а про дівчисько, що грало на скрипці.

– Ні, слух має, зі слухом усе гаразд. То в неї після аварії на авто… І кажуть, мала стати професійною співачкою – чи то оперною, чи… Бо голос був надзвичайний. Так кажуть. Однак голосу вже не повернути, а німу скрипальку ніхто не ризикнув узяти на роботу. До речі, вона автор отого гобелену, що тебе так зацікавив…

Монотонна Сашкова промова не дала можливості зрозуміти сказаного. Подібно до крапель дощу, що рівномірно глухо вдаряються в поліетиленовий настил, вони були лише звуком, який, однак, не ніс жодного змісту. Чи, може, непростий сенс отих слів не хотів вкладатися у свідомість?