Галина Вдовиченко - Львів. Кава. Любов (збірка)

Особисто я знав декілька таких міст. Але два з них апріорі виняткові. Це міста левів. У будь-яких значеннях слова. Міста, назви яких збігаються, хоч звучать зовсім по-різному. І місця ці, знаєте, справді впродовж віків відповідали своїм назвам.

Одне іменується Львовом. Так, те саме місто, назване в честь князя Лева, місто, на гербі якого грізна кошача істота роззявляє пащу і красується кігтями десь під муром із трьома баштами. А інше місто – Сінгапур. Назва цього індустріального, одного з найбагатших полісів світу, як виявилося, складається з двох слів: simha – «лев» і pura – «місто». Місто велетнів будівель, хмарочосів, що шпицями сягають неба. Місто, при погляді на яке складається незмінне, трохи моторошне враження, наче якимсь незнаним чином раптом потрапив у майбутнє.

«Це твоє майбутнє», – сказала моя двоюрідна тітка, нарізаючи фрукти в невелику глиняну мисочку, аби за мить залити їх йогуртом.

Вона приїхала сюди давно, ще зовсім молодою, закохалася в земляка, вихідця з України, який уже мав тут досить непоганий бізнес, і зосталася назавжди. Колишня львів’янка, вона жартувала, що не змінила міста, лише трохи перенеслася в майбутнє, бо ж навіть у назві воно залишилося містом лева. Але то, звісно, було неправдою. Їй іноді дошкуляла ностальгія. Щонеділі за звичкою бувала в церкві. Населення релігійне, однак усе, геть усе по-іншому. Християн досить, однак досить і представників інших релігій. Утім, усе під контролем уряду, тому проблем жодних: усі толерантні, взаємоввічливі, хороші. Але коли почалася та рекламна кампанія нового іміджу Бога, ініційована представниками церков, вона вибирала на ринку лише ті яблука, на яких чорно-біла наклейка сповіщала: «Це яблуко я виростив спеціально для тебе. Бог». Справно отримувала безліч sms, надісланих нібито від імені Бога, дивувалася креативним гаслам на автобусних зупинках, сіті-лайтах у метро й раділа, що рекламна кампанія стала настільки популярним хітом, що аж тутешній уряд захвилювався.

Мене Сінгапур дивував іншими площинами. Насамперед краєвидами. Безкінечними надсучасними видовищами, що займали велетенський простір, розділений водоймами. Уночі височезні, спроектовані з неймовірною точністю і з сучасним баченням багатоповерхівки вражали якоюсь небаченою гармонією світла, що перетворювало край на інопланетні експозиції. Утім, уся візія міста запросто відображалася в одній місцині – у парку під назвою Марін Лайф, океанаріумі, що викликав у відвідувачів чітке відчуття перебування на морському дні. Авжеж, а де ще ви запросто побачите понад вісім сотень видів морських тварин? І я на початках також, стоячи перед громіздкими скляними перегородками, спостерігав за ареалом океану, забувши про подих і не маючи в голові жодної думки.

Але згодом моє ставлення до міста змінилося. І думки повернулися в голову. Після смерті тітки в спадок мені перейшла трохи дивна для цих країв будівля і з’явився занепалий бізнес, яким уже давно толком ніхто не займався. Тому всі активи я перевів у готівку з думкою зробити із будівлі невеличкий готель. А що з житлом у Сінгапурі ніколи не було проблем, то мій готель мав би мати якусь родзинку, яка приваблювала б до нього туристів, а то й зовсім не іноземців. І така родзинка була. Покійний тітчин чоловік, її земляк, свій не надто великий будинок на три поверхи звів таким, які звик бачити на батьківщині. Ну, у Львові точно така оселя нікого б не здивувала. Бо навіть ліпнина на фасадах, барельєфи несли в собі щось чисто львівське. А надто – ота морда лева над входом до будинку. Мабуть, тітчиного чоловіка теж мучила ностальгія. Так, у кожного свої яблука…

Треба сказати, законодавство Сінгапура дуже прихильне до іноземців і ведення ними бізнесу в країні. А що ще чекати від країни, де є один із найбільших на планеті, четвертий за величиною фінансовий центр і яку світовий банк відзначає як державу, де найлегше у світі робити бізнес? Так, і до слова – акт незалежності тут було підписано у 1965 році (всього), а до того Сінгапур перебував певний час під владою то японців, то британців, а перед тим іще когось. Подейкують, процвітання краю зумовили зручне географічне розташування і незмінність влади, бо ж та сама партія перемагала у виборах від п’ятдесят дев’ятого року. А ще – оте загадкове слово «меритократія», адже серед претендентів на владу тут завжди освічені люди, для яких особисті здобутки є вагомим показником.

І я не раз думав: от якби такий принцип меритократії – іншому місту Лева, в якім площа Ринок чи літом, чи взимку незворушно дихає густими ароматами смаженої кави. Той аромат невидимими нитками снує поміж промінням сонця, надаючи й самому місту кавового присмаку. Там, випиваючи чашку кави поміж давніми мурами, думаєш: чи не в минулому я? І якщо справді існує часовий дисонанс, то тут легко опинитися в глибині віків, і тоді здається, що ось-ось із-за рогу будинку вийде панна в середньовічному вбранні. Хоча, правду кажучи, побачити людей у вишиванках, етнічному одязі, тут зовсім не складно. Місто справді є візією минулого, чимось, що гвіздочком припинає вічність, де тогочасність і майбуття зрослися воєдино.