Галина Вдовиченко - Львів. Кава. Любов (збірка)

Усередині місто інше. Воно живе своїм особливим життям, без слів промовляючи до людей. У цьому ми з ним схожі.

Викладені бруківкою вулиці могли б розповісти багато про те, яким було життя сто чи двісті років тому. Могли б, якби хто спитав. І кожен будинок міг би багато повідати, кожен має свою власну історію. Але ж ніхто не питає.

І я теж могла би багато розповісти. Без слів. Бо сучасні засоби таке дозволяють, у цьому мені значно легше, аніж тим, хто жив колись давно.

Тому я беру планшет, кладу його в широченьку кишеню свого коричневого піджака ( ніколи планшет не буває в сумці, бо це надто далеко, тож незручно щораз діставати ) , на мить озираюся, згадую про скрипку й забираю її з полички в шафі біля вхідних дверей. Мабуть, я дивна, бо люди зберігають на верхній поличці шафи капелюхи, шапки, інше, що може стати у пригоді перед виходом на вулицю, а в мене там скрипка. Справжнісінька скрипка.

Біля ліфта минаюся із сусідкою і приязно всміхаюся.

– Привіт, Юліано! – уголос каже та й посміхається теж.

Юліана – це я. Насправді Юлія, але чомусь усі звикли кликати мене Юліаною. То мало бути моє сценічне ім’я. Сто років відтоді минуло…

На вулиці, біля лотка з цукерками вказую продавщиці на трюфель у блакитній обгортці й швидко вибиваю пальцями на планшеті: «200 г». Мої улюблені, завжди їх тут купую.

– Сьогодні може бути дощ, – аби щось сказати, говорить продавець, молода симпатична брюнетка.

Вона завжди мені щось говорить і не чекає відповіді. Як і всі інші не чекають. Бо я – німа.

Шляхом усе ще намагаюся пояснити Олександру, що саме мене цікавить. Картини, на яких зображено Львів. Повинно бути чітко зрозуміло, що це саме Львів. Але той Львів повинен бути незвичним.

На «Вернісажі» побіля театру імені Заньковецької потрібного не виявилося. Звичайнісінькі тобі картини, тож Сашко почав помітно нервувати. Схоже, зрозумів, що просто не буде, і, мабуть, пошкодував, що поспішив згодитися допомогти мені заради старої дружби. Хоча чому, власне, старої? Мене не було тут трохи більше двох років, проте нічого, зовсім нічого не змінилося в місті.

– Гаразд, – граючись у руці ключами і не збавляючи ходу, каже Сашко, – ходімо до мого знайомого, у нього завжди можна щось цікаве побачити. Має щось на кшталт галереї…

– На кшталт? – перебиваю, бо мені не сподобалося саме слово. Адже мені потрібні лише високоякісні речі.

– Там не тільки його картини. Має знайомих, які приносять іще й власні. – Мій співрозмовник озирається, щоби прочитати мою реакцію. – Загалом, там можна побачити досить незвичні речі…

– Сподіваюся, львівських Далі там немає?

– І навіть ковані вироби. Тобі не потрібні ковані мистецькі речі для твого готелю? Коштують недешево, але… – Сашко знову обережно зиркає на мене і пришвидшує ходу. – Просто завжди таке подобалося. Для такого готелю воно в самий раз.

Поволі мова переходить на справи мого співрозмовника, і я вже слухаю про репортажі й статті, написані про різноманітні мистецькі заходи, та про іншу журналістську працю свого друга Олександра. Адже саме це дозволяє йому постійно перебувати в середовищі митців. Так, пам’ятаю, ще років п’ять тому Сашко писав для якогось сайту про все на світі. Тепер каже, що дописує на декілька сайтів, а ще – для глянцевого журналу. До того був редактором видання на політичні теми. Не склалося з політикою? Чи тема культури більш приваблива? Утім, не питаю, бо нинішнє його заняття таки стало мені у пригоді.

Коли беру в руки скрипку, прикладаю її до шиї, то спочатку випростовую все тіло, а потім поволі, наче налаштувавшись на якісь видимі лише мені одній хвилі, прикладаю смичок до струн – і для мене зникає цілісінький світ. Ні, краще сказати, виникає зовсім інший світ, усесвіт, ойкумена принаймні… І, щоби відчути оту іншу реальність, я прикриваю очі.

А тоді з’являється музика.

Вона просочується з того іншого світу окремими нотами, звуками, переплітається із в’язким повітрям тутешнього світу – і постає мистецтвом.

Мені завжди чомусь здавалося, що скрипка плаче. Саме плаче. Але в тій зажурі є щось безкінечно світле й щире, вічне, таке, що жоден інший інструмент просто не в змозі видобути із себе. А ті ясні зітхання і плачі постають настільки живими, що хочеться пропускати кожен звук крізь себе, мов особливу енергію, мов ти сама стаєш частиною трансцендентальної субстанції і співтворцем.