Галина Вдовиченко - Львів. Кава. Любов (збірка)

Оперна співачка? Німа?

Безперспективна скрипалька – чи ткаля?

– Он іще одна її робота. Зрештою, сюди більше ніхто гобеленів не приносить… – Олександр насолоджувався кожною миттю фурору, який створили його слова в той час, як я, мов причинний, підходив до наступного тканого полотна. – Тут вона нічого не закінчувала. Ну, в сенсі, не має відповідної освіти. Але, кажуть, у родині ткали й передавали знання новим поколінням. І навіть, подейкують, полотна роблені на якомусь спеціальному ткацькому верстаті, копії колись привезеного з тієї ж Франції. Але все це чутки. Не мав можливості з нею поспілкуватися, сам розумієш…

Розумію. Бо як поспілкуєшся з німою жінкою, яка тільки підробляє ткацтвом? Усього лиш непрофесійно створює гобелени. Навіщо такою цікавитися журналісту, який пише на високомистецькі теми? Одначе я знову не спитав про таку професійну негармонійність.

Я на мить озирнувся на скрипальку, яка щойно почала нову мелодію, і знову втупився у виріб. На гобелені жінка із загорненими в хутро плечима, опустивши голову, мандрувала осінньою, засланою опалим листям площею Ринок. Усе так, як було в моїй уяві. Як це взагалі можливо?

Схоже, ота молода німа жінка бачила світ моїми очима.

Іноді люди стають здалеку, слухають мою гру на скрипці і йдуть. Картини їх не цікавлять. Вони здаля почули музику, тож прийшли лиш послухати. І видно, що задоволені, бо усмішки на обличчях, привітні погляди, навіть іноді можуть підійти і слово сказати. Щоправда, хіба слово, бо, побачивши мій розгублений погляд або простягнений у руці планшет із записами, поспішають зникнути, заховатися серед буденних клопотів.

І тільки я ніколи не зможу заховатися сама від себе.

Коли зайшли оті двоє, відразу зрозуміла, що буде певний клопіт. Особливо той кароокий аж надто часто кидав на мене незадоволений погляд. Хм, у добротному випрасуваному костюмі, сорочка кремового кольору – вигляд у нього престижний, але недобрий настрій людини вгадується здалеку. А той інший раз чи два вже тут був. Чомусь просто недолюблює мене. Можливо, за те, що я у цій сфері не так давно й самоучка. Ні, звісно, беру уроки в маминої подруги, але ж освіти немає. І мовчу постійно. Бачила, як дівчата з ним фліртують, але ж я так не можу… Флірт через планшет – ото було б смішно…

Щоправда, мені не смішно, я б не сміялася. Інші б сміялися.

До повного щастя не вистачає того, щоб саме вони розглядали мої гобелени. Невже придбають? Ні, швидше кепкують: он, озираються, перемовляючись. Хоча гроші мені, звісно, незайвими будуть… Учора на площі Ринок, граючи на скрипці, трохи отримала від перехожих. Але попереду будні й дощі, туристів буде небагато, а городяни й поготів не захочуть прогулянок.

Чомусь давно в мене не купували гобеленів. Так, звісно, це рідкісна річ, тож якщо хто й зазирне на закупи, то швидше шукають картину. А можливо, нікому не потрібні ті гобелени – це ж я за них так ухопилася, це лиш мені вони подобаються, і тільки тому, що бабця колись їх ткала, а потім навчила мамину подругу. Виходить, та тепер просто віддає борг, навчаючи мене ремесла ткалі. Однак мабуть-таки гобелени людям не потрібні, бо й тими, фото яких виклала на сайт, ніхто не цікавиться, хоча, як на мене, там просто прекрасні речі.

Ні, уміння ткати не стало найбільшою моєю мрією. Найбільша мрія – спів. У мене ж був неймовірної сили і краси голос, мені ж пророкували велике майбутнє в опері. Мій унікальний голос надзвичайно високо оцінювали фахівці… І що зосталося? Лише планшет, невеличкий гаджет із сенсорним екраном…

Досі часто сниться сон, наче в моїх руках скарб – велика золота прикраса, інкрустована діамантами. Діаманти виграють на сонці сяйвом, переливаються барвами, відблиски лягають на руки, обличчя. Та враз один необережний крок, і міст піді мною провалюється, ненадійні дошки ламаються і летять у безвість, а я опиняюся у воді, борсаюся, виринаю, хапаю повітря й усвідомлюю, що скарбу в руках більше немає. Він назавжди поєднався з рікою, якої теж не існує.

Я завершую гру, і той кароокий сміливо наближається до мене. Що в його очах? Маю звичку читати в погляді. Очі надзвичайно багато можуть сказати про людину, набагато більше, аніж слова, яких, на жаль, потім часто зрікаються.

У цих очах подив і захоплення. Невизначене питання. Ні, він не питатиме. Просто просить показати інші вироби. У мене тут іще два гобелени, вони в залі. Я кладу скрипку у футляр і жестом запрошую йти за мною. Ми мовчки проходимо коридором – чому він мовчить? – і опиняємось у невеликім приміщенні, стіни якого густо при крашені картинами. Мої гобелени – подалі від вікна, бо тканина не любить сонячного проміння.