Борис Пахор - Важка весна

Йойо зітхнув.

— Послухай-но, — по-батьківськи довірливо сказав він.

— Слухаю.

— Те, що де Голль розумів значення моторизованих чот, коли Франція будувала лінію Мажино, добре. Честь і хвала. Що організував на чужині опір — добре. А все інше залишимо в спокою. Так краще. Будь певен, що краще.

— Інше — що? — іронічно запитав Жак.

Йойо нахмурився, потім насупив брови.

— Де Голль є представником тих двохсот сімей, які тримають у руках весь французький капітал. Своєю боротьбою він їх урятував.

— Від кого? Від тих голобородих у лісі?

— Хто — голобороді?

То був Роберт, який войовничо підходив до Жакової кушетки. Тоді Жак устав.

— Я тобі макітру розтрощу! — сказав Роберт і стиснув кулаки. А Жак тримав руки в кишенях своєї курточки і безтурботно наближався до перил.

— Давайте говорити нормально, як належить, — сказав Йойо. — Дискутуймо спокійно. Без образ.

— А навіщо він сказав — голобороді, — процідив Роберт.

Жак обернувся до Йойо:

— Скільки клепок у голові в того, хто твердить, що генерал не застрелить маршала, скажи мені? Якщо після кожного перевороту новий переможець завжди позбувається попереднього!

— Справді. — Йойо потроху роздумував, як не розділити насмішок, які тепер були адресовані Робертові. — Так, ти маєш рацію.

На мить стало тихо. Жак із руками в кишенях дивився на ниви коло лісу, вдалині; пізнього післяполудня вони відпочивали, байдужі та світлі.

Але Йойо швидко знайшовся:

— Переворот, кажеш? Але де Голль не вчинив ніякого перевороту. Ні, чоловіче. Чого тільки генерал не простить генералу, коли йдеться про владу, це правда. А тут обидва міщанські сини, лише один був мудрішим.

— Я ж це й сказав, що він мудрий. — Жак підняв плечі і деякий час, немов у німому запитанні, тримав їх, а потім знову опустив.

— Я лише кажу, що він був мудрий тоді, коли Петен співпрацював із німцями! У цьому різниця!

— І тепер мудрий. — Жак знову повернувся в бік лісу.

Йойо провів вказівним пальцем під носом туди-сюди і на хвилину обернувся до аудиторії, а потім знову до Жака.

— Ну? — І розвів руками. — Подивимося, в чому вся ця велика мудрість?

— У тому, що не принизив країни ще й смертю переможця під Верденом! — Жак відповів швидко і різко; видно було, що найбільше його дратує Робертова близькість.

— Щоб-не-при-ни-зи-ти-кра-ї-ну, — сказав Жуль.

— Переможець під Верденом? — усіх заглушив голос Йойо. — Тим більше ганебно, що потім він співпрацював із німцями.

— Хтось же мав керувати державою.

— А герої Вердена мали б керувати державою у спротиві до ворога, який її окупував. Це мав зробити. Ніякого іншого обов’язку він не мав.

— Так за часів правління «переможця під Верденом» німці відправляли в крематорій повні поїзди незгідних, — сказав Роберт.

— Маршал не був всесильним.

Тепер Жуль вигукнув писклявим голосом:

— Мозок у нього звурдився, в старого бідака!

— Маєш рацію, Жуль! — вигукнув Йойо. — І Жак теж має рацію! Навіщо вбивати недоумкуватого старого?

— Ха-ха-ха! — сміялися лежаки.

Запитував себе, навіщо його кличуть до амбулаторії панни Рев’єр.

Коли зайшов, вона виймала голки з посудини для стерилізації.

— Не сподівався, так? — сказала вона в той час, коли Рев’єр настромляла голку. «Не сподівався мене тут побачити?

Арлетта сиділа правим боком на столі, а лівою ногою спиралася на підлогу; у лівій руці тримала цигарку, і коли затягувалася, то це виглядало демонстративно і неприродно. Волосся було зібране на голові.

— Вибачте, — сказала панна Рев’єр. — Мені потрібно зробити хворому укол.

— Я почекаю на тебе, Клер, — сказала Арлетта.

Вони залишилися самі у вузькій кімнаті з білою шафою і білим столом; лише вікно здавалося чотирикутником зелені через ліс за ним.

— Що сталося? — він обійшов навколо стола і зупинився перед вікном; здавалося біля вікна йому вільніше.

— А чому мало щось статися?

— Я так подумав. — І подивився у вікно; її очі були невправно підфарбовані синім, але більше його дратував спосіб, у який вона сиділа та палила.

— Що, я тебе даремно потурбувала? — В її запитанні відчувалася насмішка.

Знизав плечима.

— Є речі, які набагато більше заважають.

— Наприклад?

— Неважливо.

Згадав, як вона на дорозі озиралася на автомобіль. «Щось не так, — подумав він. — Щось тут зовсім не так».

Став коло вікна і задивився в далечінь, ніби її зовсім немає.

— Чи можу я дізнатися, чого ти так поводишся? — Він чув, як вона обіперлася на руку і поклала долоню на стіл. Повернулася боком до вікна.