Борис Пахор - Важка весна

Сонце наближалося до полудня. Тенти нагрівалися, і повітря було хіба трішки м’якшим, ніж у серпні. На полях на рівнині ще нічого не змінилося. Він був сам, бо то була година, коли хворі, очікуючи на обід, розходяться по всьому корпусу і подвір’ю. Розмовляють у кімнатах, грають у більярд у фойє чи пишуть листи. Деякі вже починають спускатися сходами в напрямку їдальні. Підібгавши ноги, він міг подумки опинитися на сонячній гальці в крішському портику і серед девінських скель. Там, під сосновим лісом, під стрімкою скелею, є маленька затока, немов кімнатка, витесана в скелі. Потаємна стежка веде до тієї полоненої синяви, оточеної вузькою плескатою скелею. Все там є: скелі, море, сосни і села над морем. І вже наступної миті він був з Арлеттою коло скель із потрісканого вапняку, які знизу поросли морським мохом; м’який і густий зелений плюш. Арлетта коло моря, і він коло неї потай на розпеченій гальці засипає теплим піском картини смерті.

Двері в кінці тераси розчахнулися, і він подумки обурився, що хтось йому заважає.

— Ти тут, — сказала вона.

— Ти немов привид, — відповів він. Хотілося підвестися, але відчуття неочікуваної сатисфакції приємно скувало йому ноги.

— Чому?

— Бо тієї миті я саме думав про тебе. З моїх думок ти вийшла на терасу.

— Немов та грецька богиня, яка вийшла з голови Зевса. — І трохи наморщила брови; але ті зморщечки були лише знаменням, яке запустила швидка, далека думка. — Хто ж вона була?

Знизав плечима.

— Бог його знає.

Поклала руки на перила. Її спідниця вільно гойдалася при кожному русі тіла. І здалося йому, що мусить ним заволодіти. Може, це властивість маленьких і струнких жіночих тіл — скидатися на дитячі тіла, а після мимовільного поруху почуття чи під час нього повертатися до безкінечної гри, подумав він і встав. Сперся на перила і тримав книгу в руці.

— Блискуче пише Колетт, правда? — сказала вона.

— Для мене така чиста земна пристрасть тепер мов ліки, — сказав він. — Все прозоре, мов кришталь, а разом, у глибині, сконцентроване і цілісне.

Зупинився і всміхнувся.

— Знов мене причарувало видіння, що я десь на березі, вдома, з тобою на піску.

Вони спиралися на перила, напіввицвіле широке полотно заслоняло їх від сонця, що освітлювало лише їхні ступні.

— Колись, — почав він і помовчав, немов уважніше придивлявся до картини в спогадах. — Колись я був зранку на молі, який виходить у море перед головною площею міста. У перші дообідні години він майже завжди був безлюдним. Це було восени, з широкої затоки дув срібний вітер, що пах літом, хоча ознак літа вже не було. Дихання того вітру лоскотало шкіру і здавалося якимось знаменням усього недосяжного. Але того ранку на одному з кам’яних стовпів, до яких прив’язують товсті канати трансокеанічних пароплавів, сиділа дівчинка. Маленька була, її ступні не діставали до землі, хоча вона вже не була дитиною. Спину повернула до моря і дивилася на нього якось скоса. Може, воно її взагалі не цікавило. Ноги акуратно трималися разом на овальній кам’яній поверхні, вітер грався її спідничкою. Його пориви роздмухували спідничку, мов прапор, і тонка тканина пританцьовувала на її розкритих стегнах. Вони були рожеві і гладенькі, дитячі, я б сказав. Та все ж не були дитячими. І вона виглядала, як дитина, бо їй було байдуже, що нав’язливий вітер так оголює її ноги. Але все ж вона не була дитиною. Це відчувалося в її відсутньому погляді.

Зупинився.

— Що я хотів сказати? Я знайшов би привід підійти до неї, але, можливо, все б зіпсував. Пройти мимо, як зробив я, знову ж таки не мало сенсу. Атож, саме це я хотів сказати. Того ранку я ніби побачив символ нашого життя. В ній самій. У собі, в ставленні до неї. Що я знаю. Але завжди, коли у спогадах зринає ця дівчинка на вітрі, мене охоплює відчуття, що я запізнився щось зробити.

— І сьогодні в тебе знову було таке відчуття?

Обійняв її рукою за плечі, немов просив про товариську допомогу при своїй сповіді.

— Коли ти нахилилася до перил, і твоя спідниця гойдалася в такт твоєму вихилянню, я замінив цю дівчину на молі тобою.

— Не смієш так казати. Я лише звичайна, пересічна дівчина.

Раптом на першому поверсі глухо задзвонив дзвоник.

— І цей надтріснутий, як і наш! — У її горлі грайливо забриніло. Коли випросталася, він руками відгорнув їй волосся. Вона ж повернула йому поцілунок, але ще тієї ж миті її руки запручалися.

Вона взяла його за руку і пішла до виходу.

— Взагалі-то я прийшла сказати тобі, що сьогодні ввечері я чергую.