Борис Пахор - Важка весна

Йшла поперед нього.

— Забула тобі сказати, — кинула вона байдужкувато та незалежно.

Йде, ніби знову вільна і щаслива, і це до завтрашнього вечора, подумав собі.

Мовчав, і здалося йому, що насправді не знає, ні яке його становище, ні чому хвилюється.

— Після обіду я піду на той селянський хутір.

— Який?

— Я ж тобі розповідала. По масло для малого Ріве. Він такий слабкий, бідолаха.

— Який великий той «малий» Ріве!

— Ти злий, коли так говориш.

— А якби я пішов з тобою на той хутір?

— Не зможеш. До третьої не дійдеш навіть в один бік, — рішуче сказала вона, немов його пропозиція взагалі не підлягала розгляду.

Коло дверей вона відпустила його руку.

Внизу чути було шум і голоси тих, що підіймалися сходами чи спускалися до їдальні.

Вона прислухалася до голосів.

— Я піду боковими сходами, — сказала немов у відповідь на нечутну пораду. — До побачення.

І відсунула стулку розсувних дверей.

Так, тепер йому відомий той безжалісний неспокій, що його може викликати кожне слово, кожен рух, який потребує чимало доказів для заспокоєння. Звісно, це було її особливістю — бути самою по собі. Але все це постало в іншому світлі, коли вона не захотіла, щоб він її супроводжував у мандрівці по масло, якого ще не можна було знайти в магазинах. Не хотіла його взяти з собою. І це після того, як її відвідини створили таку особливу атмосферу. Кожен на його місці сподівався б тієї миті на вигук радощів з можливості спільної післяобідньої прогулянки дорогою крізь ліс. Вона ж навпаки: до побачення, до побачення. І байдуже їй, що вони так холодно розійшлися. Вона взагалі не відчула різкості того прощання.

Після обіду він все’дно пішов із нею.

І радів, що віднайшов той жартівливий, щирий і водночас іронічний тон, який завжди є найкращим щитом. Їй теж подобалося, що він був у доброму гуморі, і навіть кілька разів брала його за руку. І відпустила її, коли за ними почувся гул машини. Вона озирнулася ще до того, як завиднівся автомобіль, немов на когось очікувала. Ні, так оглядається дитина на дорозі.

«Хіба це любов до поверненця, оце озирання на шоферів вояцьких вантажівок?» — подумав він. Щось неприємно-нерозважливе було в усьому цьому. Дівчатко, яке волочилося на війні і тепер даремно приховує свої звички? І бачив її обличчя першого вечора після повернення з відпустки; як кривила свої вуста і як палила.

Цей його прикрий настрій змінився наступного дня, коли прийшов художник з другого корпусу. Тепер уже не буде ні другого корпусу, ні третього, бо від’їжджає, сказав він. Дядько все влаштував для поїздки до Нью-Йорка. І при цьому на його вустах грала та усмішка, що нагадувала жовті сонячні пасма на його полотнах. Може, ця усмішка зникне тоді, коли розповідатиме американському дядечкові про кончину своїх батьків. Але, ймовірно, вже наступної миті вона знову з’явиться, всепрощенна й відсутня.

— Я приніс тобі дві картини, — сказав він. І це були саме ті, перед якими вони розмовляли про мистецтво, — двері, розчахнуті навстіж на терасу і створені з сонячного проміння, і лавиця серед зелені.

Іноді щастить, думав він собі, що простір, який хтось залишив порожнім, несподівано заповнює інша особа; це людину будить зі сну і нагадує, що на світі існують інші цінності. Бо кохання звільняє, але водночас ув’язнює. Тому варто ставити на нього лише тоді, коли воно звільняє. При думці, що ввечері не побачить Арлетту, зрозумів, що став якимось допитливим. Він не сам від неї відрікся, від Арлетти, і візит художника не був його заслугою; але навіть таку ненавмисну відмову від чогось людині притаманно вважати своєю заслугою, навіть за умови заміни одного дорогоцінного вмісту іншим. І здалося йому, що його ставлення до Арлетти за ці два дні змінилося саме через це. Він став вільнішим. Спокійнішим і мудрішим, хоча очікування нового випробування, так само як і напружене бажання зустрічі, не втрачало сили.

І до газети в нього тепер інше ставлення, подумав він і розгорнув її. Це немов повернення до хроніки подій. Звісно, все не так, якби він був справді учасником цих подій. Скажімо, в Хіросімі. Або посеред Лондона. Посеред Парижа. З Хіросімою насправді не було б нічого, адже радіація триває ще довго після вибуху. Але відтоді минув уже місяць, можливо, зараз це радіаційне повітря вже не шкодить. І це повоєнний людський світ! Ну, насправді ще не зовсім повоєнний, бо з Японією ще тільки ось-ось днями буде підписано перемир’я. Але післятабірний світ. Бо коли згасають печі в світі безглуздих смертей, людина вирушає назустріч обіцяній землі доброго взаєморозуміння і спочинку, але поволі починає усвідомлювати, що світ крематоріїв був частиною людського світу. Не поза ним. У ньому. І там Трієст. Там Хіросіма. І Хіросіма в людському світі, а не поза ним.