Борис Пахор - Важка весна

Було чути ліниве, сонне сюрчання цвіркунів. Схилив голову до її плеча, але це був не так рух ніжності, як удячність моряка вітрильникові, який приніс йому перемогу на регаті.

її долоня пройшлася його обличчям.

— Про що ти думаєш?

— Що добре було б втратити тебе.

— Уже?

— Втратити і знову віднайти. — Його руки обіймали її тіло. Чудернацькою була ця думка — втратити її, — він і сам не знав, звідки вона взялася.

— Отже, нічого не розпорошилося, як ти казав раніше.

— Раніше — так.

Голос цвіркунів розважав дерева і зірки над ними. Погладив її шию, торкнувся волосся, яке змішалося з травою.

— Тепер знову все добре, — сказав він.

Обернувся і ліг поруч з нею.

— Перед тим ти була сповита якоюсь неприємною атмосферою.

— Можливо, я була незвичною через зачіску.

— Ні, не через зачіску.

— Голова має іншу форму.

— Але твої рухи виглядали інакше.

Помовчав.

— Здавалося, немов ти перед тим була в товаристві якихось особливих жінок.

— У тебе було таке враження? Справді?

— Навіть хода. Навіть паління цигарки.

— Але чому? Чому?

Потім раптом сердито сказала:

— Ті відьми мене розлютили своїми поглядами!

Тоді відчув траву, теплу ніч і її тіло коло себе.

— Облишмо це, — сказав.

— І весь час у тебе було таке враження?

— На твоєму обличчі впізнаю вирази обличчя дорослих. Залишають відбитки на ньому.

— Отже справжнє дитинство. Тема мереживних серветочок і молочної кашки.

— Актори теж уміють вжитися в образ своїх героїв.

— Але ж я не акторка.

— Тому вони навмисне вживаються, а в тебе це несвідомо.

— І це несвідомо?

— Як твої руки на столі на газеті, коли ти після масажу читала про Бухенвальд.

— І заплямила тобі газету?

— Тоді я поклав би під твої зап’ястя найдорогоцінніші папери.

— Ти мав би мені зробити зауваження.

— Ні. Я хотів, щоб цей твій слід не стерся.

— Мовчи, прошу тебе. — Вона обійняла його голову і притулила до грудей.

Оце її дитяче сум’яття і це її прохання, подумав він. На зірки не дивився, але відчував їхню присутність над собою; і їм байдуже до цього нового народження, думав собі, але, коли людина весела — зірки завжди розумні свідки.

Підсунув долоню їй під потилицю і намацав її розпущене волосся.

— Нова зачіска зробила своє, — сказав.

— Ти вдоволений?

— Вдоволений, що твоє волосся змішалося з травою. Все чисто і просто, все, що пов’язане з землею і рослинами.

— Знаю. Ця зачіска тобі не сподобалася.

— Мені більше подобається розпущене волосся. Але й так було добре.

— Ні, не сподобалося.

— Не подобалося, коли ти була дивною. Потім сподобалося.

— Коли?

— Коли ти злякалася, що ми відчужилися. — За якийсь час сказав: — Ти була схожа на морського коника.

— Ніколи не бачила морського коника. Він великий?

— Завдовжки з палець.

— А! Думаю, я його бачила. Якогось разу в шкільній книзі.

— Звісно, бачила. Має гарну шию і гарну рівну голівку.

— І спереду, тобто передня частина моєї голови, теж має риси морського коника?

— Спереду?

— Ну, скажи ж, що думаєш про мій ніс.

— Твій ніс найпривабливіший з усіх носиків.

— Мама каже, що я його приплюснула, бо коли була мала, спала на ньому. — І відразу з подивом у голосі сказала: — У кімнаті ти поводишся відсутньо, немов тобі байдуже до цілого світу. Потім стаєш якимось грайливим.

— Ти розчарована?

— Швидше б сказала, що я роззброєна. Немов ти раптом показав зброю, до якої я не була готова.

— А те попереднє враження зникло?

— Змінилося.

— Стало буденним?

— Таємничішим, я б сказала.

— Може, простішим, не таємничішим.

— Ні. Те, що ти пережив, все ще є складовою частиною тебе.

— Усе ще реальне, але стало трохи віддаленішим.

— Це добре.

— Що потроху відсувається?

— Звісно. Інакше неможливо було б жити.

— Не знаю. Може, було б краще, якби ті картини супроводжували людей і вночі, і вдень. Але всіх людей, а не лише тих, які були там. Щоб, мов тінь, мов нічне жахіття, супроводжували їх ніч і день.

— Бач, хоча ти відчуваєш саме так, тобі водночас не бракує гумору. Це воно.

— Це та загадка?

Долонею відчув, що вона легко знизала плечима.

Мить по тому докинула:

— Я б сказала, що це енергія, незвичайна енергія.

Він зіперся на лікоть і підпер підборіддя долонею; права рука знову обійняла її талію.

— Можливо. Але це лише відколи знаю тебе.

— Я б не сказала. Коли я прийшла тебе масувати, ти вже був таким!

— Може. Але тому, що відчував, яка ти.