Борис Пахор - Важка весна

— Тебе не впізнати, — сказав ще за кілька кроків до неї.

— Доброго вечора, Радко. — Але її тіло не піддалося обіймам.

— Отже, ти повернулася на своє рідне пристановисько.

— Рідне, — іронічно сказала вона. — Не те слово. Аж не віриться, що я знову серед тих незносних тіточок.

— Ти їх тривожиш. Вони не мають спокою через тебе.

— Здається, вони просто прагнуть знайти в мені щось грішне.

— Немов швидко п’ють обіцяну насолоду, ще до того, як випарується.

— Мабуть, саме так. Звідки ця прихована ворожість в їхніх очах?

— Бо водночас розуміють, що обдурені.

Вони йшли поруч, але окремо, немов подружня пара перед розлученням. Він дивився на її волосся. Воно було високо підняте і закріплене зверху; так що було видно тоненьку шию і потилицю. Через це вона здавалася ще стрункішою, її голова трималася ще рівніше і незалежніше. Пестив би її, вкрив би поцілунками шию і ямку на шиї у вирізі синього батисту. Але неміч, яку виразно відчував у собі, поборола зачудування вигином її вуст і звуком її голосу. Вона немов тільки-но покинула товариство нечемних дівчаток, але водночас це була лише зовнішня риса, як у дітей, що несвідомо наслідують дорослих.

— Палитимеш?

Коли запалив їй цигарку, вона жадібно затяглася. Тримала цигарку між вказівним пальцем і середнім, мов школярик, який грається олівцем; так що її незріле пустунство було менш підкресленим. А вигин її вуст не таким різким.

Поволі темніло, барви згущувалися, немов кожна з них хотіла залишити по собі найвиразніший взірець свого перебування на дедалі вужчій поверхні вечірньої землі. Тут відбувається щось таке, чому я нетямущий свідок, сказав собі. І згадав речення в її листі: «І буду тією, якою ти хочеш, щоб я була, і якщо маємо одне одному допомагати жити, бодай на деякий час...» При виразі її вуст ті слова тепер уже не були просто реченням, яке вона вивчила від дорослих і вживала в момент своїх невеличких труднощів; вона була співучасною в ньому.

— Отож ти повністю забула про нас, — сказав він.

— Про це гніздо неважко забути.

Відповіла, мов сама собі, але було помітно, що його жартівливий і спокійний тон їй подобається. Але все ще здавалося, ніби вона наслідує певний тип жінок і гарячково прилічує себе до них, і немов відчуває виразне, зухвале задоволення від того, що існує якась причина зарахувати себе до них. «Все ж таки, усупереч усім тим відтінкам, у ній переважає якась безвідповідальність», — подумав він.

Кольорові пасма потроху відповзали з полів, і місяць виразніше показував свою обчахнуту голову. Шкода такого вечора, подумав він, і навмисне повернувся до веселого настрою.

— Щось ми кислі сьогодні ввечері, га?

Вона вже не палила, а йшла, немов була сама. Між ними була більша відстань, ніж того першого вечора, коли боронився від її руки перед сестрою.

— А мій грецький товариш мені доводить, що любов лише перешкода на шляху до революції, — сказав він.

Коли озирнулася, пустотливо насупилася.

— Серйозні проблеми. — Її рука, немов слухаючись особливого наказу, мимохіть наблизилася до його руки і сперлася на неї. — А, той грек у твоєму корпусі?

— Чудовий хлопець.

— Якось я бачила його у фойє другого корпусу. У нього густі чорні брови і серйозне обличчя. Він мені видався непохитним, але не злостивим.

— Він і є непохитним. Природна сила, яка не знає ні доброти, ні злостивості.

— Він теж повернувся з табору?

— Так. І зрозуміло, що для нього кохання — дурні забави, коли на його батьківщині ще точаться бої.

— Чоловік дії має бути сам, — сказала вона.

Він засунув свою руку глибше під її лікоть, щоб не випустити руки, яка тримала його.

— Думаю, той закон особливо важить для нас, — сказав він. — Мусимо знову спробувати повернутися до живих людей. Смерть є найбільшою самотністю.

Кілька хвилин мовчав.

— Ти неправильно зрозуміла, коли писала, що, може, я вже зараз знаю, що ти мені за якийсь час не будеш потрібна. Я нічого наперед не знаю ні про тебе, ні про себе. Те, що тепер, це — справжнє. Але мені ще не зрозуміло, в чому поверненець може знайти мету свого існування. Що для нього, приміром, має означати навчання, робота, на якій розтлумачуватиме латинські, італійські чи словенські неправильні дієслова в той час, коли йому здається, що повинен усім людям пояснити, що неправильного сталося в людському світі.

Світло потроху блякло, і виноградні лози тихо розпинали свої мережі у легкому, ще сірому мороці.

— Інвалід, хтось скаже. Але інваліду зазвичай бракує якогось органа чи кінцівки, перед нами ж, навпаки, відкриті всі можливості. І ми їх усі використовуватимемо, бо життя для нас — немов нескінченна свобода; ми лишень не знаємо, що з нею робити.