Борис Пахор - Важка весна

Як добре, що тераса була тихою; для того, щоб прийняти радість, потрібна самотність. Пише, що приїде сьогодні ввечері. І це буде вона, яку бачив востаннє в місячному світлі, коли із взуттям у руці бігла до корпусу, щоб у сонних коридорах не було чути її кроків. Вона буде на дорозі там, унизу, край лісу! Але водночас йому здалося, що її тіло захистилося щитом незнаної і непереборної самостійності і стало недоторканим. Немов ніколи не було близьким йому, або ж стало таким далеким саме тому, що належало йому, а зараз навмисно позбулося того спогаду. І він боявся, що вже нічого не вдієш. Але все ж міг сподіватися, що знову завоює його.

Та це лише страх, сказав потім собі. Лише страх, що їхня зустріч була тільки маревом. Лише страх. Бо вона постійно твердить, що коло нього. Але ж тіло — це щось таке окремішнє. Чи може хтось виключити зі свого кохання дарування тіла? Ні, вона так не зробить. Її лист — найкращий доказ. Але все ж лякався її втечі. Немов великий подив від звістки про її приїзд виплекав парость нового сумніву. Чому?

Уздовж кушеток ішов Нікос. Зараз зупиниться, подумалося йому. Він ніби й хотів залишатися на самоті, але водночас відчайдушно бажав, щоб Нікос змусив його перестати думати про неї, це б збільшило дорогоцінність прийдешньої зустрічі.

Погляд Нікоса зупинився на листі.

— Кохання? — сказав він і кивнув головою. — Отже кохання?

— Це ж усе, що нам цінного залишилося.

— Кохання?

— Хіба це не єдині підвалини, на яких людина може почати щось будувати?

І вже посміхався з його спротиву.

— І якщо не йдеться про відновлення світу, то хіба кохання не єдине, що може в трохи кращому світлі показати людині безсенсовість подій?

— Декаданс, — спокійно сказав Нікос. Але на його обличчі було видно, що висловлений жаль відлітає, мов легкий дим. — Питання, чи ми зуміємо змінити умови життя людства. Людство — мета. Людина — це не мета.

— Людство — це спільнота окремих людей, дорогий Нікосе. І якщо окремі люди невдоволені, то й людство нещасливе.

— Краще, коли людина жертвує собою заради майбутніх поколінь, аніж перебуває в полоні свого егоїзму.

— Будь-яке самозречення, всякий аскетичний чин має сенс лише тоді, коли це чин вільний і свідомий.

— Поки люди не стали зрілими і не перевиховалися, інакше не можна. Якщо ввечері перевірка не застане тебе в ліжку, мусиш виправдовуватися перед лікарем.

Сів, і пружини лежака заскрипіли.

— Ми ж лише хворі в санаторії! — сказав Радко.

— І суспільство, яке змінюється, теж хворе, — сказав Нікос і повернувся. І його рух був спокійним і твердим.

— Ні, Нікосе, соціалізм приносить людям віру в себе, і тому ті люди ніякі не хворі, а оптимістична сила. Той ентузіазм великою мірою справжній, пережитий. А саме тому капілярний поліцейський апарат не належить до соціалізма. Це хочу сказати.

— Так говорять реакціонери. — Він був серйозний і зовсім не сердився.

Радко усміхнувся:

— Ні, я кажу як людина, яка б не хотіла втрачати віри в соціалізм; не той, який в ім’я робітничого класу вирішує, що мають громадяни думати, писати, художники малювати і так далі.

— Написаним можна зруйнувати те, що маса збудує з великими труднощами.

— Ні. Така абсолютна нетерпимість не може бути соціалізмом. У такий спосіб можна перетворити державу на монастир, де всі довірили свою волю отцю пріору. Якщо соціалізм справді молодість світу, Нікосе, тоді він аж ніяк не повинен дати нам копію інквізиції.

— Ти не маєш права робити такі порівняння. — І був холодним, немов борець, якого удари противника не можуть зрушити з місця.

— Розумію, інквізиція була реакційною, соціалізм хоче бути прогресивним. Хоча завойовування свідомості силою не є передовим чином, навіть якщо слугує передовій ідеї.

— Ні. Церкву не смієш згадувати, — запротестував Нікос. — Соціалізм виховує людей в любові до життя, в любові до творчості.

— Церква хоче, щоб людина думала про смерть.

Насупився.

— Мені не вистачило слів, — напівсердито-напівпокірливо махнув рукою Нікос.

Дзвоник сповістив про полудник, і вони рушили вздовж перил до виходу.

Нікос ступав твердо.

— Знаєш, вона розлучена, гречанка, шиттям заробляє на життя, — раптом довірливо почав він. — Має одну дитину і хоче, щоб я жив у неї, коли вийду звідси.

Радкові Субану здавалося, що чує, як він грецькою переконує ту жінку в хибності її плану. Водночас відчував, що між ним і Арлеттою почалося щось зовсім інше, неповторне.