Борис Пахор - Важка весна

Не зважаючи ні на що, людина може твердо відчувати, що не дурить, коли каже, що кохає, як оце він тепер. І майже точно знав, що вона в тому листі не знайде того, на що сподівається; знав також, що хотів би, аби вона в ньому відчула того, хто без упину думає про її долоні, які вміють так неймовірно пестити. Хотів би, щоб потім, коли прочитає його листа, пішла відчиняти шафки і знову знайшла в них відчуття домашнього затишку, який тримається речей, завдяки яким ми є тими, ким ми є. І мав враження, що бачить, як срібляться на сонці шиферні дахи, але опріч їхнього сяйва найсильніше іскряться її очі у віконечку стодоли.

— Вдоволений?

І хоча його французька ще кульгала, цього майже ніхто не помічав, тож Нікос не соромився. Він завжди говорив умиротворено, а тому видавався старшим. Двадцять вісім років. Через міцну і трохи повняву поставу був схожий на серйозного і стриманого лікаря. Хода його була твердою.

— Минулими днями тебе не було, — сказав він і легенько кивнув головою; його чорне волосся було густим і жорстким, у дрібнесеньких кучерях. — Кохання?

Нікос надув губи, потім похитав головою:

— Не варто, — сказав. — Жінка може бути лише добрим товаришем.

— Це трохи схематично.

Але саме той простий і водночас прямолінійний спосіб, у який він висловлював своє переконання, був привабливим у своїй наївній засліпленості.

Вони рушили до лісу за корпусом і поволі підіймалися дорогою поміж диких каштанів; праворуч між деревами стояла двоповерхова хатина із зеленою загорожею навколо і брамою посередині.

— Йдеться не про обожнювання жіночої істоти, а про визнання її особливості. Жінка може бути добрим товаришем, як ти кажеш, навіть треба, щоб вона була і добрим товаришем. Але який сенс мало б життя без кохання?

— Кохання є тяжінням двох тіл.

— Справді, без тіла теж немає справжнього кохання. Але жіноче тіло, незважаючи на всі незбагненні чари, саме по собі є для чоловіка таємницею і водночас доповненням до його власної життєвої таємниці.

— Це лише мотлох, що затуманює погляд і відволікає розум від вирішення важливих питань.

Щось непохитне було в його словах, і в його серйозній поведінці ще більше, ніж у його словах. Щось вражаюче для цієї полуденної осяйності, котра обрамляла крони каштанів і сповнювала повітря золотим відблиском.

— Ми не розуміємо один одного, Нікосе. Звільнена, вільна жінка справді буде швидше товаришкою. І в коханні теж. Але саме в цьому вся звабливість її в майбутньому. Бо її тіло залишиться жіночим. Так, вона буде для чоловіка товаришкою , та все ж таємницею; якось так, як для земної суші у всі часи було таємницею рухливе море.

— Філософія.

І видно було, що він би радо розвивав свою думку, але йому забракло французьких слів.

Вони вийшли на галявину, серед дерев виднівся другий корпус: мов житловий будинок, який архітектор звів на замовлення любителів природи. Поволі почали повертатися.

— Так, філософія, — повторив Нікос. — Коли подумаєш, що в грецьких горах наша молодь воює. І подумаєш, що в інших місцях війна закінчилася, а в нас дівчата гинуть нарівні з бійцями.

— Помилково жити за законами воєнних часів.

— Ми живемо тепер. І тепер час борні.

Ішов твердою ходою, в темному одязі, який був йому затісний; штани на два пальці задовгі, аж на п’ятах збиралися складки. Через це він іще більше скидався на лікаря з картин дев’ятнадцятого століття. Всупереч одягу, який йому дістав грецький Червоний Хрест, і ходи, від нього віяло вабливою непохитністю.

Він мовчав і зосереджено крокував мереживом з проміння, що його малювало на дорозі листя дерев.

— Де тебе схопили? В Афінах?

— Схопили багатьох, далі обрали кожного десятого і поставили до стіни. Хтозна-чому, але потім передумали, і мене послали до Німеччини.

І скривив вуста.

— Вже тоді я харкав кров’ю.

— Дивно, як ти повернувся.

— Жодна тварина не витримала б.

Нікос подивився вбік, наче бажав змінити тему розмови, і справді раптом запитав:

— Яка це газета? — і показав на газету, яку тримав Радко в руці.

— Газета з мого міста.

— І я одержую з Афін.

— Знаю, — сказав. — Але з нами інакше.

Нікос уповільнив крок.

— Не можеш собі уявити, як це — коли в людей відбирають їхню газету.

Очі Нікоса жваво глянули на нього, він поволі переминався з ноги на ногу.

— Хіба в нас не було заборонено ліву пресу? — запитав іронічно.

— Знаю, Нікосе, але у нас була приречена на смерть наша мова.