Борис Пахор - Важка весна

І знову не міг вирішити, чи дотримуватися часової послідовності, чи відпустити свої думки і просто йти за спогадами, зібрати їх в єдине ціле. Та питання залишалося невирішеним, жовтий папір заповнювався непов’язаними фрагментами, окремими епізодами.

Час від часу йому здавалося, що міг би почати з підпалу словенського театру. Полум’я знищило приміщення, коли йому було сім років, велика пожежа, яка осявала гори і море, палахкотіла на іншому боці площі, під якою чверть століття пізніше сиділи вони з Іво. Описати життя цієї дитини, почавши з пожежі, яка в нього на очах спопелила центр словенської культури, і до безпорадності, коли гестапівець закинув його до комірчини. Історія винищення роду, котра, якби йому тільки вдалося поглянути назад, ще переконливіше показувала хресний шлях всього його народу. Скажімо, розповісти про той напис на стіні комірчини поряд із гестапівською канцелярією: «Аніцо, я мовчав». Або про той гіркий і водночас рішучий: «Ой, Триглаве, моя домівко!» При цьому, звісно, показати не лише їхній множинний спротив, а й за допомогою опису жертви, ув’язненої в комірчині, продемонструвати придушення всього словенського. Бо народ, підданий такому етноциду, що в часи фашизму змушений задушити в собі навіть слова власної мови, дуже подібний до створіння, яке гестапівець замикає в приміщенні без повітря, де тіло може рухатися лише навколо своєї осі. А потім потрібно було б описати божевільне відчуття безвиході, гнітючості, безсилого опору, пошуку порятунку в думках про домівку, скажімо, про комірчину, в якій мама тримає деміжони [12] Обплетені бутлі. , олов’яну балію для купання, вузькі простирадла для утеплення вікон взимку, коли буря дме крізь усі шпарини. І додав би ще опис спроби втечі від тривоги замкненої в комірчині людини за допомогою уявної мандрівки своєю хатою, аж до кухні, в якій би на вікно повісив дзеркало, щоб поголитися. Мама лущила б квасолю і сказала, ніби сама до себе: «Потерпимо, нечиста сила рано чи пізно накиває п’ятами». Він би не бачив її, бо його обличчя було б перед дзеркалом, але знав би, що вона посміхнулася, а її долоня, після того, як пальці витеребили горошини зі стручка, витрусила б очищену квасолю до алюмінієвої каструлі. Ех, усе це він мав би нанизати в одну оповідь, а потім ще й оті жахні сни, коли нагайка, якою його молотив есесівець, видовжилася в довгий шнурок, що звисав із пащі сталевого підйомника з гаком на кінцівці. Той ледь помітно погойдувався, а коли він обертався, то дебелий шнурок ріс у небо з живота висячого гестапівця...

Коли відклав записника, зрозумів, що має ще довго все продумувати, аби з цих його секвенцій народилася якась органічна цілість. Все ж трохи втішала думка, що він принаймні спробував дати лад картинам, які щоразу насідали на нього, коли заплющував очі, аби зосередитися.

Він і не помітив, коли почався вересень.

Тераса й далі була терасою на боковій палубі довгого корабля, що без упину пливе кудись, але ти не бачиш куди, бо полотнища застують погляд. Минали дні, відходило минуле, приходило майбутнє, а вони уперто лежали на кушетках і спостерігали за життям, мов подорожні за хвилями, які піняться навколо корабля. Так він собі думав, і потім знову повторював у думках її відповідь. Хай вибачить їй, що звертається до нього «мій малий». Смішно, але їй подобається, бо здається, ніби гойдає його на руках. Читала його листа на вузькій дорозі серед вілл із заквітчаними садками. Сонце ховалося за темними хмарами, і коли на мить знову виглядало, здавалося ще світлішим. А вона йшла і читала. Він же знає, що його лист їй сподобався, хіба це потрібно казати? І добре розуміє все, що пише їй про себе і про неї. Він справді не бреше, коли твердить, що любить, і водночас розуміє, яке коротке життя матиме його любов (не за силою, а за тривалістю). Мабуть, у деяких людей краще, ніж у інших, розвинене відчуття минущості. Дуже ймовірно, що він уже зараз знає, що в майбутньому не потребуватиме її. Можливо, вона судить про кохання з наївністю. Вона зрозуміла, що людське життя і цінності багатовимірні, але кохання має приносити їй відчуття тривалості і спокою. Безперервності. Так, потім воно може урватися, але прагнути його потрібно постійно, ось що. І якщо вона прихилиться до якоїсь людини, то хоче, щоб та людина була втіленням її майбутнього, її осереддям. І це взаємно. Вона не стала б тираном, не хотіла б ув’язнити його. Він її розуміє? Вона завжди буде такою, якою б він хотів її бачити; і якщо вони мають допомагати одне одному жити, навіть лише на певний час, вони зможуть сказати, що це було по-справжньому і щиро.