Борис Пахор - Важка весна

Нікос мовчав і відсунув рухому стулку дверей; здавалося, він би мусив дуже довго пояснювати, що саме хотів розповісти про свої почуття. А тому радше мовчав.

Внизу чути було гамір; хворі штовхалися перед входом до їдальні.

— Чим я можу зайнятися в Парижі? Окрім того, як людина може отак по-буржуйськи сховатися, коли на її батьківщині воюють Маркосові партизани?

— Ти б не сховався. І врешті ти вже зробив свій внесок. Думаєш, що цього недостатньо?

— Хворим я був і раніше, ще перед табором.

Тоді їх підхопила вервечка хворих, які приходили до їдальні, і кожен пішов до свого столу.

— Е bien , са va, mon petit pote? [13] Ну, як ідуть справи, друже мій? (Франц.). — То був Йойо, який голосно накинувся на Нікоса, коли проходив повз нього; і Йойо заздалегідь тішився зі збентеженості на Нікосовому обличчі через фрази паризькою говіркою.

— Не розумію, — сказав Нікос.

— Cagaze?. [14] Буде діло? (Франц.).

Столи реготали, але, може, більше з Жуля, який тримався серйозно, хоча в грайливій тіні під носом уже ховав приготований дотеп. Дехто намазував на хліб масло, дехто мармелад, усі спостерігали за приємною забавою і готували собі смачний шматочок.

— Читав про воєнних злочинців у Нюрнберзі? Га, Нікосе?

Коли Йойо так кричав, його голос мав у собі щось приємно грубе.

Нікос дивився якось нерішуче, ніби не впевнений, чи це питання — не чергова гра слів і каверза.

— Нюрнберг! — гукнув Йойо. — Читав?

— Так.

— Ти as vu? Espece de salauds! [15] Бачив? Чортові поганці! (Франц.).

Тепер Йойо звертався до Жуля, немов той у всьому винен.

— Щоранку лікаря в камеру, лікаря і зубного!

— Емінентні гості, — сказав Жуль.

— Ви що, теж щодня мали в своєму розпорядженні лікаря і зубного? Га, Чарльзе? — І Йойо схилив своє атлетичне тіло над столом, щоб краще бачити Нікоса на іншому кінці.

У Нікоса насмішкувато скривилися вуста. Йойо поклав на стіл свій кулак, мов молот, і, коли обернувся до столів, тримав витягнену руку далеко перед тілом. Із закасаними рукавами сорочки він іще більше скидався на Тарзана.

— Знаєте, чим займаються весь день наші дорогенькі злочинці? Читають! Читають казки і все таке! — Потім знову повернувся до Нікоса: — Ви теж читали байки перед крематорієм, га, Нікосе?

Той сам до себе гірко усміхнувся, але голови не підняв.

— Читають книги, які до їхніх послуг у бібліотеці, — сказав Жуль. — Якби були в бібліотеці кримінальні романи, вони б читали кримінальні романи. Або любовні. Хіба ні?

— Ви теж читали байки, Нікосе? — знову закричав Йойо. Але не очікував відповіді. Тримав у руці шмат хліба і не мав сили його вкусити. І ладен був загарчати, коли його міцні щелепи перетиратимуть той хліб.

— Ні. Ну ви собі уявляєте? Дантиста і їжу, яка передбачена для важкої праці! Щоб зберегли свою форму! — І грюкнув лівою рукою по столу.

— Мовчи, — сказав Жуль. — Мабуть, сплять закутані в покривала без простирадл!

— І мусять кланятися перед союзницькими офіцерами, — сказав Роберт і зневажливо посміхнувся.

— Атомну бомбу б на них! — закричав Йойо. — І амінь! На них, не на жителів Хіросіми!

— На мешканців Хіросіми її кинули, а на Круппові заводи — ні! — сказав Роберт.

— Хіросіма і Нагасакі, а німецькі заводи стоять цілісінькі, — не так голосно сказав Йойо, бо жував хліб. — Бачили, як поверталися з полону?

— Чому ж тоді воювали з Німеччиною? — Це запитав хлопець із запалими щоками, який сидів поряд з Жулем.

— Це Рузвельтова заслуга. — І Жуль побожно схилив голову. — Неясно ще, чому.

Роберт зітхнув:

— Із Сталіним домовився Рузвельт. Якби він був живий, все було б інакше, — сказав і встав.

За столами рідішало.

— Йойо, я йду, — сказав Жуль.

— Тільки спробуй! Коли я говорив, ви всі їли. А тепер поспішаєте. Тільки спробуй, якщо наважишся, Жулю, тільки встань.

Але Жуль якось відсутньо, блаженно посміхався і чекав; за окремими столами громадився порожній посуд і порожні кошики для хліба. Йойо скидався на великого Поліфема, який сам був би ладен спустошити увесь той посуд. Жуль іронічно посміхнувся і почав скручувати цигарку.

Вечір був теплий, поля тихо лежали в пастельних барвах призахідного сонця; він прямував їй назустріч і був задоволений, що наближався здалеку, бо питав себе, чи буде з нею відверто ніжним і люб’язним, чи радше грайливо-щирим; здавалося йому, немов зникли всі ті дні, що минули без неї, і зараз вони зустрічаються відразу після того нічного прощання. Так, вони йшли назустріч одне одному, немов за домовленістю кожен повинен пройти половину шляху. Її волосся. Зав’язала його на потилиці. Тому здавалася вищою і трішечки чужою. І трішечки кокетливою. З цією зачіскою вона не така дитинна, подумав він.