Борис Пахор - Важка весна

— Ви надто багато бачили як для людський очей.

Здавалося, ніби морок своїм спокоєм пом’якшує всі твердоти і розв’язує всі вузли. У нього ж було враження, що вона — дівча, яке ще не давало йому своїх вуст.

— У листі ти кажеш, що я начебто вже тепер знаю, що моє кохання закінчиться. Ні. Бо перед весняним лугом людина думає лише про свіжі соки, про зелену вологу. І вона аж ніяк не може говорити про кінець. При вигляді весняної трави людині в думках хочеться рости разом з нею і в ній. Випасатися на ній...

На мить він замовк.

— Отже, ти можеш уявити, яку цінність для мене має думка про тебе.

Вона мовчала, а її обличчя повернулося, і верхня частина тіла теж легко обернулася.

— Коли ти далеко, я не смію прикликати твою близькість, бо мені здається, що я її втрачу, якщо буду її прагнути, — сказав він.

Уздовж шляху голосніше озвалися цвіркуни.

— Але сьогодні, всупереч цій обережності, все розгубилося, — додав.

— Розгубилося? — Її голос був стурбований, немов тільки тепер починала бути присутньою.

— По приїзді ти була, немов чужа. Немов не було листів і взагалі нічого між нами.

— Справді? — Але тепер в її голосі чулися м’якість і стурбованість. — Ти так відчував?

— І ще досі відчуваю.

— Не кажи цього, — і обернулася повністю. — Не кажи цього.

І опинилася раптом коло нього, немов морська хвиля, що спочатку торкнеться скелі, а потім розділиться і своєю м’якою і пружною масою обійме її зусібіч. Одночасна близькість, спільний дотик двох розділених і розкраяних хвиль. І було це відлунням його побоювання, що переселилося в неї, вона б хотіла стерти це почуття з нього, стерти його й у минулому, за весь час прогулянки. І це повторив вигин її тіла, яке легенько притулилося до нього; так бджола спочатку лише торкається пилку, а потім з ледь тамованою і легкою насолодою віддає своє тільце квітковій чашечці. Але остаточна правда була в її по-дитячому припухлих вустах і їхній родючій волозі. Переходу немає, подумав він, занурюючись у той сік; переходу немає, але саме ця дитинність, що супроводжувала реальний жіночий світ, була зеленою галявиною, яка повністю належала йому. Соковита і м’яка, і її коріння вже проростає в ньому. Його рука по-іншому обійняла її, щоб бережно втримати пульсування її весни. Бо все починається зараз. Цієї миті. Але поволі, обережно, розважливо.

І всміхнувся до її дрібних поцілунків, що осипали йому шию.

Попід дорогою був трав’янистий світ із деревами, і вони спускалися схилом крізь темряву; цвіркуни під ними дбайливо розмотували нитки тиші.

— Місяць ще не набрався достатньо сил, щоб світити, — сказала вона.

— Тільки показав свій перший кінчик. — Він цього не знав, але сказав точно.

Дерева напружено вдивлялися навколо, і цвіркуни висвердлювали у темряві дрібні щілини, щоб крізь них спостерігати за ними обома. Природа була з ним, на його боці, але водночас він відчував свою відповідальність перед нею за гармонію кохання. Як у природі, нехай усе буде рівномірно і справедливо. Як у природі все однаково росте, всюди однаковий сік у пагонах коренів. Може, цей сік срібний, може, прозорий, але його снага — всюди водночас і в кожній рослині зокрема. І здавалося, немов, крім цвіркунів, озвалося ще й дихання напруженого вечірнього моря біля молу перед його домівкою. І він легко обійняв її і бережно погладив долонями її спину, немов гладив саме життя. Його долоня легко і водночас міцно тримала її підборіддя, його поцілунок знову втопився в п’янкій дійсності. Може, це занадто гарячково, на мить подумав він, але розумів, що ніч дає мовчазну згоду. Вони тепер удвох, і вони господарі: її темряви, її зірок, її рослин. І коли поклав її в обійми трави, цвіркуни спочатку розширили і віддалили свої співочі кола, а потім знову наблизили і звузили. Де б він не був на землі, — під деревами і зоряним небом, все ж було б краще, якби поблизу було море, що заповнює самотність. Наступної миті він уже торкнувся її обличчя в траві. Гладенького і розпашілого під його долонями, які шукали її очей, зупинилися там і спускалися щоками донизу. На вустах їх затримала вузька мережа її дрібних поцілунків; але лише на мить, бо пальці спустилися вздовж двох ліній на її шиї; пучки його пальців немов ледь торкалися її. І ще за мить зупинилися на мілкій ямці, а потім оминули її, немов рука обходить по колу і гладить конус. Обходить по колу і гладить. Потім відпочиває на ньому. Потім мов на тісті, яке виросло. Пухке і пружне. І пальці легкі і пружні. Пальці і вся рука. Вона ж немов уже синя від своєї вітрівки. Синя і неспокійна, мов море під поцілунками, які плавають на ній і поспішають за нею. Поцілунки й долоні, стиснені біля джерела на землі. Двох джерел. Вуста, що втамовують спрагу, блаженство її потамування. Поперемінно, з двох джерел, які ніколи не всохнуть. Але легко, поволі, обережно, щоб Земля оберталася навколо Сонця і повернулася через сто років. Мов вуста на персах вічної землі. І цвіркуни крутять свої коліщатка і підіймають із глибоких колодязів посудини з непересихаючим соком. Сік безсмертя. І його неспокій вже не може стримано, обачно опиратися її тілу, а поспішає до нього, бере його в темряві, тримає в своїх долонях. Але наступної миті риба знову оживає і вислизає палубою. Пручається і все ж залишається, а він відчуває траву, що треться під його руками. І тоді йому раптом здається, що десь замкнеться щілина смерті. Але міцно стискає повіки, його руки ще цупкіше хапаються за життя. Відчуває між розчепіреними пальцями траву і землю, але тепер у п’янкому, але ясному пориві притискає землю до себе і зливає себе з нею. Бо її тіло тепер — усе суще. Одне ціле з рослинами ночі. Її тонкі ноги — стеблини кохання. І її руки. Її дитячі руки. Її стегна в його руках. Потім знову здригання впійманої риби. Швидко подолане здригання. Здригання в пастці. Тиша зусібіч зливається в єдиний сенс. Єдиний сенс має земля для людини, в останню мить подумав він.