Борис Пахор - Важка весна

— Це і я запитую.

— А що? Що? Що?

Він обернувся і глянув їй в обличчя; вона нахилилася до нього через стіл, обіпершись на руку. Біла хустина, що мала бути на голові, лежала на столі.

— Я питаюся, навіщо, приміром, ці сині тіні навколо очей?

— Тебе це дратує?

— Тобі це потрібно для догляду за хворими?

— Мені це потрібно, бо я бліда.

— Он як?

— А як ти гадаєш, чому я наклала цей ледь помітний відтінок?

— Не знаю. Як і не знаю, чому ти красуєшся на цьому столі з цигаркою в роті. — І відвів від неї погляд.

Але водночас відійшов від вікна.

— А тепер я піду, бо не хочу, щоб ця панна мене знову тут застала.

— Гаразд.

— Може, це й недобре. Але нічого не можу вдіяти.

— І я також.

Зупинився і кинув на неї лютий погляд. Різко повернувся і ляснув дверима.

Було почуття роздвоєння і водночас безсилля. Неначе тобі зв’язали руки і ноги, подумалось увечері. Але було ж кохання вночі серед трав... А тепер оце сидіння на столі. Ні, не те, як вона сиділа, бо це було б навіть мило, якби не отой вираз її обличчя. Щось схоже на безсоромність. І неприємні сині тіні на її повіках. Усе якось нагадує дурну самовпевненність дівчати, яку старша сестра готує до розпусти. Ні, ні! Не те, хоча дуже схоже. Може, панна Рев’єр? Може, її близькість? А може, він наївний у своїх мріях про поетичне кохання, злиття з природою? Він — поверненець. Серед лісу і розкішної природи вона наче була приготована для того, щоб урятувати його. Гм, увесь цей час вона явно не чекала на нього. І ота її вульгарна посмішка...

Він ішов дорогою і швидко віддалявся від села. На асфальт лягли прощальні відблиски сонця. Йому праглося піти якомога далі від місць своїх звичних прогулянок. Вторована дорога стелилася до Сейні і незабаром у місячному сяйві сама перетвориться на звивисту синю ріку; плями на асфальті і на полях на мить нагадали йому барви гір, котрі, мов амфітеатр, оточували Трієстську затоку. Вдома, коли вже сонце майже сіло, схили гір із його вікна здавалися вертикальними стінами, високими і стрімкими мурами зі снів. Мабуть, воно й зараз так. І ця думка йому здалася несподіваною. Та про це думатиметься пізніше. Адже тепер він тут. Може подивитися на все це з іншої точки зору? Може, все це дитинність, їй захотілося перебрати роль досвідченої жінки. От вона й перейняла ті манери й жести. Але все це позбавлене суті, наповнення. І несподівано до нього почали наближатися образи втраченого світу. Він силоміць їх відігнав і рушив назад. Врешті-решт, вони напередодні домовлялися, що проведуть день на природі. Тепер це все звучало якось неправдоподібно; немов про такий спільний день домовилися двоє людей, які в міжчассі стали чужими.

І його охопило відчуття повної зчужілості й безнадійної поразки.

Коли йшов дорогою, темрява стала сірою, він поволі плентався між деревами. Хворі поверталися, деякі ж тільки йшли на прогулянку; ліворуч у тиші височів самотній «замок» із темними вікнами. Така собі сіра глиба, що прийшла з давноминулих сонних століть.

А до дверей прямувала Арлетта, і його холоднеча раптом розвіялася. Почувався так, немов сам собі збрехав і тепер вловив себе на цій брехні, а вона стала цьому свідком. Водночас йому здалося, що помітив у неї на обличчі відтінок пригніченості і приховане благання про примирення. Її волосся було вільно розпущене, внизу трохи хвилясте. Обличчя було обличчям дівчинки, яка відчула свою провину, і через це їй страшенно прикро, і вона боїться докорів. Але, можливо, що тому, що вона щойно помітила його, і це захопило її зненацька, щоб висловити свій подив, вона обернулася до панни Рев’єр. Тепер він зрозумів, чого вона поруч із нею. За мить підійшов до них, ввічливо і водночас холодно кивнув і пішов своєю дорогою.

Але в нього було відчуття, що виконав дуже важку роботу; і цю гнітючість підсилювало переконання, що коли проходив повз Арлетту, вона простягнула руку. Її простягнена рука. Її мала долоня. Так вона в дитинстві, в темряві шукала мамину руку, і мамина рука всю ніч мала звисати з ліжка. Дитина, яку б він пестив до кінця світу. Колихав, мов дитину, і цілував, як жінку. Але ні. Сам не знав урешті, чи її обличчя не є обличчям легковажної жінки. Чудернацька — так, зіпсута — ні. Але тоді, коли вона обернулася до Рев’єр, її риси знову набули відразливого виразу. Може, вона хоче виглядати в її очах холодно і зухвало?

Ота її простягнута рука. Якщо завтрашня зустріч відбудеться, то це буде винятковою подією, подумав він, коли в темряві підіймався до корпусу. І водночас думка про завтрашній день наповнилася безсилим спротивом і притлумленим страхом, а також жалем, що це не може статися відразу. Мав відчуття, що щось має статися. Відчуття, що вони мали б поговорити відразу, а якщо ні — то все буде втрачено. Та наступної миті він уже ладен був глузувати над цими ваганнями. Був переконаний, що тим часом нічого не може статися, але все ще відчував невикорінений, прихований залишок побоювання.