Борис Пахор - Важка весна

Але принаймні він усвідомив цінність людського товариства, знову відкрив для себе, який неповторний присмак вічності має доброта людських зв’язків. Водночас, немов несподіване відкриття, прийшло до нього розуміння того, що десь далеко, коло Адріатичного моря, є клаптик землі, який не може знайти свого місця під сонцем, і що він — син отих сонячних пагорбів. Там він зупинився б коло селянського подвір’я, де зустрівся з Мією, коли після перемир’я втік від німців з трієстського вокзалу і дістався до краського села. Вона прийшла з міста разом із Відкою. Мов світловолосі віли [21] Віла — в південнослов’янській міфології жіночі надприродні істоти надзвичайної вроди. , які прибули рятувати його з засідки. Тепер Відка пише йому з кушетки набрежинської тераси, з санаторію в санаторій. І бідкається, чому він не повертається. І справді, чого він чекає? Чому не поїде і не влаштує їй приємну несподіванку в білій санаторійній кімнаті? О, він усе ще відчуває, що широкий світ — його єдина справжня батьківщина, але в переконанні, що мусить зайнятися чимось корисним, він дедалі більше починає думати про рідний край, де б його присутність, можливо, була б менш незначущою, аніж тут. Яка гарна ота земля, і бурі водорості, схожі на довге волосся в синьо-зеленій воді серед скель, і сосни, які погнула буря, налетівши з низин на вершини. Схили, вкриті виноградниками, а сонце сліпить їх, немов фотограф, який забув вимкнути спалах.

З думкою про те, що коли він повернеться, все буде інакше, опинився на терасі, і раптом став гарячково нетерплячим. Бо тепер він позбувся блукань, а також і Арлетти. Він знову заприязниться з людьми, з товаришами, з друзями.

Коли пішов, у нього було відчуття, ніби він — немов спечений сонцем селянин, який чесно заслужив вечерю.

Вони зустрілися, коли ввечері лісовою стежкою вийшов до пам’ятника загиблим, на їхню дорогу; перед хатами не було нікого, і під низьким сірим небом самота видавалася ще зосередженішою й інтимнішою.

— Ти тут, — прошепотіла вона; її очі були незвично широкі, а її руки оповили його шию. — Радко... Це нестерпно. Це — немов...

— Немов?

— Немов смерть...

— Ти так само відчувала?

— Немов ти вмер, і немає жодної надії повернути тебе до життя. А тоді немов ти живий, тільки я не можу дістатися до тебе і не знаю, як тебе розбудити, щоб ти ожив для мене.

— Моя маленька...

— Ми не маємо права мучити одне одного...

— Нізащо!

— Отой холод і нестерпна порожнеча...

— Не згадуй.

І справді здавалося, що вже ніде на світі немає перешкод ні для кохання, ні для хвилюючого щастя, для проростання і буяння весни.

Вони зупинилися.

— Поблукаємо сьогодні ввечері?

Повернулися і пішли повз вхід; немов новий настрій вимагав і нового довкілля.

— А якщо приїдуть вантажівки?

— Той нехай.

— Але ж незабаром стемніє!

— Не будь таким.

— Та я нічого. Я просто веселий.

— Ага, веселий, бо позбувся мене?

— Там, у відпустці без мене?

Зупинився і поклав долоні їй на плечі.

— Як можна тебе позбутися? Поясни мені.

— Жартівник, — тихо сказала вона. Наблизила своє обличчя, в її очах світилися відданість і мрійливість. Поцілунок лише мимохідь, бо ж асфальтована автомобільна дорога.

Потім знову йшли.

— Я думав про роботу. Оте вилежування на кушетці, бездіяльність — ні до чого доброго не приведе.

— Що за дурні думки?

— І поруч мати ще й тебе. Хіба це не багатство, за яке я нічим не відшкодовую?

— Ти вже за це розплатився. У Німеччині. І не мели дурниць; чи хочеш почути від мене ті відповіді, які вже сам знайшов?

— Може. Але які заслуги я маю в порівнянні з тими, кого я залишив там, що мені так ведеться?

— Перед ними, мабуть, ніяких. Так само не мали б жодної заслуги ті, які б вернулися замість тебе.

— Мабуть. Взагалі-то і я так думаю. Але все ж існує якийсь фонд, до якого треба платити свою данину і віддавати свої заощадження, якщо звісно їх людина має.

— Добре. Як скаже доктор Декур, якщо зможеш піти, підеш і понесеш свою частку в банк спільноти. Гаразд?

— Сьогодні ввечері все добре... Облишмо це, — додав згодом. — Все це стане особливо пекучим, коли я раптом відчую, що ти для мене втрачена.

Тепер дорога пролягала лісом, але з західного боку, зліва, було більше світла. Хмара розсотувалася, і довкола те незвичайне світіння, яке дивує, коли через темні хмари землю передчасно огортає ніч. Короткочасне світло, після якого настає ще густіша темрява, а через якийсь час — шум перших крапель дощу.