Борис Пахор - Важка весна

— Сьогодні я читав Дідро, — сказав він. — Натрапив на прекрасний уривок про природу. Він пише приблизно так: «Її спокій — не гучна балакучість, а упевненість, яку поволі вдихаєш у себе. І людина майже непомітно знаходить суголосся з нею, з природою, бо наші почуття, наші думки і наш дух без усяких труднощів здружуються з деревами, рівниною, дзюркотінням води. І навколо тебе все живе, і здається, що природа заколисує нас серед полів...

— Немов спеціально для жорстокості нашого століття, — сказала.

— Того пополудня, серед трав, мені справді здавалося, що я ніби всотував її в себе. У мене було враження, що земля мене гойдає. І я почувався втішеним, майже задоволеним.

— Але без мене...

— Ти? Я намагався тебе долучити в той простір, але марно.

— Марно, Радку? Чому?

— Ті твої дурнуваті нафарбовані повіки весь час стирчали переді мною. Щось таке штучне. Немов обличчя акторки.

— Але це не так.

— Так підмальовують очі діти в карнавальний вівторок [22] Вівторок шостого тижня перед першим весняним повним місяцем. .

— Це ж не так, Радку.

— Такі очі малюють шалапути, коли виряджаються на карнавал. Бач, а я тоді й не згадав про дітей на карнавалі, можливо, все б змінилося, — сказав він і усміхнувся.

— Це не так...

Це було по-дитячому і мило, але все одно неправильно. Але тієї миті інтонація її голосу була приємною, ніби зваба, водночас схожа на прохання, яке він може почути, і це дає йому нову можливість планувати отой їхній світ.

— Як ти можеш оте заперечувати? Справді, темно, і я не можу тебе бачити. Та все таки...

— Я лише трішечки. Лише трішечки.

Солома зашурхотіла, і з темряви до нього присунулися вуста й обличчя, немов у дитини, яку ти залишив без поцілунку, і тепер мовчиш у темряві, а вона хоче пестощами домогтися свого. Водночас у нього було таке відчуття, ніби вони обидвоє діти в хаті серед лісу. Відчував її м’які груди, і ця м’якість вчувалася також і в поцілунку, а в ньому — волога трави під сумирними краплями дощу.

— Тепер буде інакше, — прошепотіла. — Побачиш, що тобі в мене сподобається.

— Авжеж, сподобається.

— Правда?

— Мені вже подобається.

— Я б так хотіла подрімати коло тебе...

— Моя дитинко... — пригорнув її. — Моя люба дитинко...

— Я буду нею, Радку, гаразд?

Коли поворухнулася, шурхіт соломи знову йому викликав картину безмежного зла; але лише на якусь мить; бо у стрісі бубоніли важкі краплі, а перед дверима шуміла дощем природа, мов широка ріка.

Усе ще бачив Нікосове обличчя.

Немов його міцна постава непорушно і твердо стоїть перед його кушеткою. Нікос був у місті. Мав вільний день. А після повернення був похмурий. З грецькою жінкою та її сином прогулювався паризькою вулицею, бо сонце манило з квартир. А потім була ота вітрина. Можливо, якогось видавництва, якогось товариства. І задивився на фотографії смугастого одягу і впалих очей, немов за склом упізнав самого себе. Тоді коло нього зупинилися якісь пані і нахмурилися. «Скільки можна вже показувати ці фото!» — обурювалися вони. І тепер він не міг заспокоїтися, що дозволив їм спокійно піти. Він був зовсім не готовий до такого. Надто вражений. Йому аж відібрало мову, перехопило подих. Нікос дивився на нього, стовбичив біля кушетки, немов очікував виправдання. Виходить, усі ті, хто пройшов крізь печі, були ідіотами? І він стояв без слів, а за його спиною, далеко по той бік залізної огорожі, виднілися поля, як безглузде ліричне тло його розгубленості. Не ворухнувся, бо його ошелешила неочікувана, ядуча інтонація. А що він гадав? Може, забув, що німецькі фрау засипали тим попелом горщики з квітами?

— Бач, Нікосе, — сказав йому, — і ми нічого не знали про ті квіти. Що б воно нам тоді означало, якби ми знали, що від тих печей комусь отака вигода? Як тобі думка, що з мішанини твоїх грецьких кісток у німецької фрау на вікні зацвіте кривава пеларгонія любові? Вона питиме сонячне світло і звеселятиме очі, ваблячи своїм жаром.

А Нікос немов дивився не на нього, а на свою тінь на стіні тераси за узголів’ям лежака. Немов зовсім не чув його слів. Наче добре знав тему, звідки народжувалася та іронія. Йому ще здавалося, що сприймає його, як доросла людина, котра терпляче чекає, щоб дитина перестала впиратися і тупцяти ногами по підлозі. Але, мабуть, через здивування, з яким повернувся з міста, тепер став недієздатний, розтерзаний між роздумами про майбутнє і відчуттям порожнечі в собі. Його, Радкова, іронія немов прищепилася до тієї Нікосової спустошеності, крім того, він якось хотів помститися Нікосові за оту його присвяченість дійсності. Він був свідомий марності свого спротиву, але саме це ще більше підживляло його іронію. І перелічував йому речі, які Нікос знав так само добре, як і він, — про дам, які хотіли мати шпалери з татуйованих шматків шкіри, про чотирнадцятирічного хлопчика з Польщі, який писав: «Дорогі батьки, якби небо було папером, а море чорнилом, я б не міг описати всіх страждань і того, що бачу довкола себе».