Борис Пахор - Важка весна

І зараз, на порожній терасі, не міг зрозуміти, як він йому, Нікосу, все це розповідав. Говорив немов у трансі. Ні, Нікос узагалі його не слухав. Весь час дивився поперед себе; а коли оговтався, переступив з ноги на ногу і сказав: «Мушу йти по марки».

Тераса була залита сонцем, і тепло під тентами було густе, наче улітку. Все було нерухоме, немов у затишку прибережного причалу в серпні. Він сказав Нікосу, що читатиме, хоча знав, що тому байдуже. Невже й справді треба постійно знаходити виправдання для того задоволення, що ти живеш і маєш свою думку? Немов щось ганебне є в тому, що ти, всупереч усьому пережитому, дозволяєш, щоб почуття і думки з’єдналися з тихим плином речей.

Адже думка, як написано в «Гамлеті», робить нас лякливими, і ми мали б знайти правильну міру дії, щоб тримати рівновагу?

Діяння, немов жива спокуса, було для нього образом великого міста і життя в ньому. У ньому він би міг бути людиною без минулого. Мати Арлетту і бути самому зі своїми книгами та її коханням. Звісно, минуле все ще залишалося б його повсякденною скорботою, але прихованою, як ото кріт риє під травою невидимі тунелі у своїй темряві. «Ви читали, що судять отих звірів, там, мабуть, було жахливо, чи не так, мсьє?» — «Авжеж, мадам, мабуть, справді було жахливо». Так. І був би знову одним із багатьох на Монмартрі, на Монпарнасі чи ще десь-інде. На площі Пігаль. Звісно, тепер звірів судять; але ті, кого він зносив у піч, не будуть мати з того анічогісінько. Їхнє тіло, охоплене полум’ям, скорчилося, а потім перетворилося на попіл. І амінь. До звірів їм тепер ніякого діла. Більше їх не можуть мучити. І йому байдуже до того суду. Ganz egal [23] Не має значення (Нім.). . Мали б думати раніше, коли потурали їм і давали гроші, щоб ті могли підготуватися до нападу. Тоді треба було відтинати звірам кігті і сточити їм зуби, а то й узагалі їх вирвати. Краще б вирвали. Але все це — лише слова, бо знов усе повторюється, як після Першої світової. Отже, найрадше ходив би вулицями, неначе таємний посланець тих, хто навіки відсутній. Ніякої користі від цього не було б нікому, але була б принаймні якась тиха втіха. І водночас тиха, отруйна іронія. Але це мало би бути у великому місті, а не в провінційному закутку, бо в малому і неважливому іронія б розсіялася.

— Зажди, — сказав він. — Запах осмаленого дерева.

— Про що це ти?

— Про твою шкіру.

— Он воно що.

— Щось не так?

— Мабуть, ні, якщо пахну згарищем.

— Я не казав такого.

— А що ж?

— Я думаю про густий і благородний ліс, який урятувався від небезпек століть.

— Отже, музейний експонат.

— Ні. Стривай, це дерево, так, запах дерева, яке осмалила стріла.

— Мене — то напевне.

У її грайливих словах завжди відчувається присутність сумної дійсності, подумав собі. Немов весела музика у супроводі похмурих басів. І ніби саме на похмурому фоні мелодія здається ще веселішою. Майже беззахисним і ранимим було світле дзвеніння її голосу на тлі якогось неозначеного зла. Таким був і запах зрілості, який проник в її шкіру на противагу її стрункому тілу, що лежало коло нього, здавалося б, ще недозріле для кохання. Майже невинне і через свою невинність таке привабливо-рухливе.

— Ні, — струснув він головою, — жоден удар не може завдати тобі якоїсь тривалої шкоди.

— Що ти знаєш?

— Про тебе? Майже нічого. Лише здогадуюсь.

— Ні про що.

— Іноді справді так здається. Але потім за всім з’являється темне тло, яке ніяк не можу роздивитися.

— Мабуть, так із кожною людиною. — Її долоня пошукала його руку на простирадлі і взялася за неї.

Її рука відповідає по-своєму, подумалось.

— Але у звичайної людини усим незнаним, отим, що лише відчуваємо, ніби доповнюєш усе, що вже знаєш про неї. А в тобі завжди ховається ще одна Арлетта, яка щомиті може здивувати.

— Не кажи так, Радку.

— Але це ж твої незвичні чари.

— Не хочу.

— Гаразд, але твоє бажання тут мало важить.

— Я не незвичайна.

— Ну, нехай так.

— Справді, Радку?

— Так, лише трішки, і то не завжди.

— І це тобі зовсім не заважає любити мене?

— Анітрохи.

— Справді?

— Через це я тебе ще більше кохаю.

— Любий... — Її тіло присунулося так, що він відчував м’якість пружного лона при своєму боці. Лише груди її жіночі, подумав він.

— Якщо судити за твоїми персами, ти вже уповні жінка.

— Занадто великі?

— Ні, саме такі, як треба.

— Авжеж, я знаю. І часто мені лячно через таку виключність.

— Не переймайся.