Борис Пахор - Важка весна

Вона ж твердить, що книга гарна, подумав він. Гаразд, це згодом, кожна річ добра в свій час.

Поклав її на місце і взяв «Готель Норд». Шкода, що Дабі пішов таким молодим, сказав собі. Може, велика література і не відчуває значної втрати, бо відразу знаходиться сотня інших талантів, які заповнюють порожнечу. Але ні, цілком ймовірно, що саме той, кого вже немає, сягнув вершин загальнолюдських цінностей.

Тоді з-поміж сторінок на диван вислизнув зібганий аркуш.

Перший рух був — знову встромити його в книгу, але він майже автоматично розрівняв його і зрозумів, що те, що там написано чорнилом, дуже важливе. І водночас подумав, що не має права нишпорити в її кореспонденції, але почувався ображеним через ці листи, які були зловісними посланцями. І взагалі, вона ж сама йому запропонувала книгу; а тому читав із певною нехіттю, мов виконував небажану роботу.

«Дорога панно,

Ви собі не уявляєте, що означає для мене, для мого порожнього життя зустріч із Вами. Немов знову прийшла весна і повністю змінила мене; і коли я Вас не бачу, то прагну лише одного — щоб мене розвеселив погляд на Ваші гарненькі ручки.

Я був після обіду на дорозі, а Ви не прийшли, як обіцяли. О, може, я Вас кривджу, дитя моє; але на моє питання Ви відповіли “може”, і я переконаний , що Вас затримали якісь справи. Навіщо тоді б, дівчинко моя , Ви завдавали страждань серцю, яке й так уже поранене?

Чекатиму на Вас завтра о пів на третю там, де ми зустрічалися востаннє. Обов ’ язково прийдіть!

Озирнувся.

Здавалося, що його накриває темна товща якоїсь потвори. Якийсь чорний орангутанг. Хоча ніщо не давало приводу для цього, хіба що оці товсті й череваті О. А взагалі почерк був галантний і вправний, схожий почерк повинні мати чоловіки, які зваблюють жінок, а потім від них не залишається й сліду.

Пішов би і залишив би на дивані лист, щоб знала, чому його немає. Але підійшов до вікна і задивився на дерева. Шкода цього тихого і потаємного вечора. Відразу повернувся і знову взяв листа з дивана. Саме тими днями, коли вона не хотіла, щоб я її супроводжував на ферму, подумав він.

Пішов до дверей, але, поклавши руку на клямку, зупинився. Ні, хоче подивитися на її обличчя, хоче почути, як вона це вмостить в їхнє кохання.

Сів на диван і сперся на лікті навзнак. «Дитя моє! Може, я Вас кривджу, дитя моє? Чого б Ви інакше завдавали страждань серцю, яке й так уже поранене, дитя моє?» Дешеве фразерство непристойного баламута, який знає, чого хоче. І їй, напевне, лестить усе оте про весну і гарненькі ручки, які її приносять. Але найбільше вражає те, що він міг бути таким невимовно замкненим у собі, таким нежиттєво-поетичним. Так оповивати все у ліричні тони і вірити, що це її милістю він знову віднайшов світ. Але водночас, саме в усвідомленні відповідальності перед своїм минулим, він збагнув, що лише виняткова цінність цієї жінки для нього могла змінити напрям його почувань.

І, дійшовши цього висновку, сказав собі, що має, якщо можливо, спробувати витлумачити ці речі на користь Арлетти. Наприклад те, що чекав на неї, а її не було; бо все має присмак непочутого кохання чи навіть пристрасті. Те, що його міг би звеселити лише погляд на її гарненькі ручки. Надто солодка приманка, аби вона просто так повелася на неї, і надто виразний гачок, щоб вона не помітила його своїми жвавими очима. І ніби бачить її, як викручується, як обіцяє отим напівкокетливим-напівбайдужим «можливо», що своєю невизначеністю хвилює ще більше, ніж чітка обіцянка. Тому зрозуміло, що незнайомець майже наказує: «Обов’язково прийдіть!» Це знову ж таки надто грубо, але це водночас є усвідомленням безсилля, якому жага залишає сподівання.

А проте все ж неможливо заперечити певний інтимний характер цього листа.

У коридорі почувся швидкий, трохи шаркотливий звук її босоніжок. Нарешті вона постукала і з’явилася у дверях в білому халаті санітарки, але без хустини на голові.

— Поспішала, як могла. — І нахилилася до його чола, але її волосся попестило його більше, ніж її вуста.

Спостерігав за нею і думав, що несправедливо поринати в такий настрій тоді, коли вона така приваблива та безтурботна, усміхнена й щаслива, що знову вдома, а він чекає на неї.

— Я принесла хліб, — сказала вона і поклала згорток на стіл. — Якщо питимемо чай, намажу його маслом.

Повернулася до нього спиною.

— Ти ж будеш хліб із маслом?

— Не знаю. — І неприємним було це напруження, але іншого виходу не було. Якби вона не була такою привабливою, що йому хотілося встати і притиснути її до себе, було б легше.