Борис Пахор - Важка весна

— Саме так. — І коли потім згадала низького і опецькуватого районного лікаря, вони замовкли, немов забрели в глухе болото приниження.

— За стилем я дійшов висновку, що він мав незграбне тіло і був нахабним, — сказав він урешті.

Здавалося, ніби її немає. Вона опиралася головою на виступ, між книгами і стіною. Дивилася поперед себе, і її обличчя було спокійне. Більш промовистим було її тіло, неначе не її. Ніби з нього позбиткувалися. І сіра спідничка зібгалася, немов на утопленій, яку річка нечутно прибила до нічного берега.

— Шкода... — прошепотіла вона.

— Так, — тихо додав.

— Твоя довіра розбилася. — І її вуста скривилися, щоб побороти хвилю жалю, що накочувалася на неї.

— Усе гаразд.

Але в кімнаті вже був лише її плач, який вибухнув раптово і нестримно. І цей її голосний протест був відлунням розчарування через непоправну і остаточну втрату.

— Арлетто, — забурмотів він.

Але верхня частина її тіла немов задерев’яніла від сильного ридання. Сльози заливали набряклі і гнучкі вуста, а хлипання розривало незв’язні слова.

Він розгублено взяв її за руку.

— Усі ви лихі, — одвернулася вона.

— Мабуть, так, — погодився він і ледь не втішився тим простим висновком, бо буря потроху вщухала. І відчуття щирості, яке виключало всякий фальш, розтопило його суворість і відкрило дорогу сердечності. Він знову хотів її пестити, і відчував, що вона — його кохана.

— А тепер попрощаймося з цим, — сказав він і втер їй сльози.

В її горлі ще щось схлипувало, але це було лише плюскотіння відпливу, який потроху даленіє.

— Краще згадай, що ти ще не дала мені поцілунку.

— Ні, тепер я негарна...

— Зараз ти немов школярик, який прийшов додому з плачем через погану оцінку.

— Ти серйозно? — І білі зубки засяяли в здивованій посмішці. — Я така нещасна?

— Така нестерпно бажана, що мала б частіше плакати!

Йому хотілося втішити її, але так само не терпілося забрати з її вуст трохи щирого плачу. Немов ті вуста були не просто дитячими вустами, а вустами маленької істоти, яка була осереддям усього людського, що врятувалося від найстрашнішої загибелі, якої тільки зазнав світ. І вона, горілиць, у його обіймах, відчувала всю важливість своєї близькості для нього. І її скривлені від плачу зм’яклі вуста раптом почули його, а її руки довірливо і міцно оповили його.

Потім вона посунулася і поклала голову йому на груди.

— У такі миті, коли здається, що кохання остаточно втрачене, охоплює відчай, — сказала вона, — але потім завжди все здається ще повноціннішим.

Відгорнув волосся з очей і підклав долоню під її потилицю.

Вона сказала:

— Ти повинен мені довіряти.

— Але без хованок було б легше.

— Їх нема.

— Добре. — І всміхнувся. — Але, якщо можеш, то нехай їх буде трішки менше!

— Якщо десь з’являється щось, що могло б зашкодити нашому коханню, я це швидко ховаю, мов дівчинка, яка розбила тарілку і боїться мами.

— Дитино, — пригорнув. — Моя золота дитино...

— Так. І тепер вклади її спати, бо вона втомилася.

— Добре.

Але ще тієї ж миті йому так запраглося її, що, здавалося, вона кривдить його цим своїм бажанням спати. Водночас розумів, що якби вони тепер розійшлися, то розлука своєю невтішною напруженістю зблизила б їх ще більше, ніж любощі.

Вона піднялася і наморщила лоба.

— Хочу задрімати коло тебе, — сказала вона.

Коли відійшла до вікна, і вода заплюскотіла, а потім і зашуміла в трубі серед нічної тиші, він подумав, як мало треба, щоб її втратити. І при цьому зараз виразно думав про її тіло. Тому чекав її, втішений, що в бурштиновому світлі його тіло, яке врятувалося від вогню, ще молоде і доладне. І хоча усвідомлював, що саме через страшну пажерливість колишнього полум’я він має бути скромним, і був скромним, але також знав: добре, що відчуває в собі перемогу над Нічим. І коли ось так, під шум води, думав про її тіло, у нього не було відчуття малої кімнати, натомість — сонця й узбережжя в затишку під краською скелею.

Підійшов. Переступив з ноги на ногу.

— Ні, не йди сюди! — Вода затихла.

Але він поволі підходив, мов пляжник, ступні якого потопають у шовковому піску.

— Ні, — забурмотіла вона, коли він був уже коло неї і вустами торкнувся її плеча. Але наступної миті обернулася і палко притиснулася до нього. — Я ще вся мокра.

Але він узяв її на руки і поніс, немов викрав її в холодного і чистого моря.

— Я тепер ходжу до тієї ферми через ліс, — сказала вона. — Більше не ходжу дорогою.