Энн Файн - Позаду льодовні

Я заткнув вуха. Не хотів цього чути. Я не міг змиритися з тим, що це заради мене — цей ніжний і лагідний голос, який звучав, мов заспокійливе звертання до переляканого жереб’ятка. Бо якби я взяв справу в свої руки, то все пішло б шкереберть, як завжди. Крихітка — так назвав її Галлоран. Крихіточка! Якщо він насмілився назвати мою сестрицю крихіткою і після цього вийшов з кухні живим, то йому до снаги навіть змій приручати. Такий бевзь, як я, міг назвати цим лагідним слівцем хіба що крота — одного з тих, котрі вже віддали Богу душу в жахливому відрі Джеймісона.

Я не міг цього витримати. Бути дурним вайлом і без того несолодко, а ще й ставати винним я не мав ані найменшого бажання. У нападі гніву я зірвався на рівні ноги.

— Мені вже остогиділо вічно бути в усьому винним! — закричав я до неї крізь кухонні двері. — Остогиділо, чуєш? І мені байдуже, що ти досі ображаєшся. До твого відома, я теж ображаюся. Але я більше не буду ходити за тобою назирці. Вибач. Вибач! Вибач! Ось! Я вибачився і вибачатися ще раз не збираюся. Тому, якщо більше ніколи не хочеш зі мною розмовляти, то можеш там і сидіти. А якщо хочеш, то виходь якнайшвидше і скажи!

Я не наважився залишитися: а що, як вона таки не вийде? Я нашвидкуруч нап’яв свої брудні черевики і дав драла. А коли вже перелітав через хвіртку, почув голос Галлорана:

— Томе, браво! — гукнув він мені вслід, перекрикуючи дощ.

Як я вже казав, бігати мені завжди вдавалося краще, ніж Касс. Незважаючи на пориви вітру з дощем, які гамселили мені в обличчя, я сповільнився лише раз, коли забіг за ріг і різко пригальмував позаду Джеймісона.

Похитуючись, він шкандибав униз тією самою стежкою. Я здогадався, що він обрав короткий шлях через міст. Але він запізнювався вже на кілька годин, і я точно знав, що коли тато побачить, як він похитується, чи помітить пляшку, що по-зрадницьки виглядала з кишені робочої куртки, то радше звільнить його, аніж допустить до роботи на фермі.

Я звернув зі стежки. Я звик триматися подалі від Джеймісона за будь-яких обставин, але відколи Ліса поїхала і він зовсім розклеївся, я почуваюся винним і відповідальним за це, тож тепер не просто оббіжу його якоюсь вузькою стежиною, а краще обійду всеньке поле десятою дорогою, навіть за такої погоди.

Він мене не помітив, я впевнений. Така злива навіть бика засліпила б і пробрала до кісток. Він не міг почути, як я перелажу через ворота. Я й сам себе ледве чув. Вітер вирував у кронах дерев: опускався, пронизливо завиваючи, а потім зі свистом знову злітав угору — вихор оглушував і мене, і Джеймісона. Я продирався крізь болото та мокру траву, яка била по ногах, і двічі мало не зісковзнув у водовідвідну канаву, яку ми з татом розчистили і по якій тепер мчали до повноводої річки пінисті сірі водоверті.

Посіви прибило до землі. Навіть верхівки міцного тину, вздовж якого я йшов, теж хилилися до землі під поривами вітру. Гілки дерев, повз які я проходив, нависали наді мною, майже торкаючись, і жахливо поскрипували, немов привиди, що виривалися з примарного поїзда.

Такі штормові вітри мене лякають. Я терпіти не можу поривів вітру. Ненавиджу дивитися, як дерева хиляться від вітру все нижче і нижче, аж поки мені не перехоплює подих від жаху, бо ж стовбур не може гнутися вічно, він от-от не витримає і трісне, розколеться, і вся ця важезна мокра хмара листя полетить додолу. Я ненавиджу пориви вітру, ще відколи той мартин приземлився на подвір’ї Джеймісона, бо з того дня в нас усе пішло шкереберть. Хоча мені бувало моторошно від сильних вітрів ще задовго до того. Власне, відколи однієї штормової ночі ми з Касс спостерігали крізь темні залиті дощем вікна, як затишне дерево з багатьма гніздами, що росло під вікном нашої тоді ще спільної кімнати, перетворилося на нечітку жахливу чорну мокру масу, яка з кожним поривом вітру змінювала свої обриси, а в кожному тріску і скрипі мені вчувався справжній людський стогін.

— Воно не зламається, — повторював я знову і знову, нервово вчепившись у власну піжаму. — Не зламається. Не зламається.

Я не дуже сам собі вірив, а мій шепіт виявися недостатньо тихим.

— Зламається, — сказала Касс. І з тріском, схожим на пістолетний постріл, найближча важезна гілка розламалася, немов галузка. Навіть зараз, згадуючи той випадок, я знову ясно бачу перед очима ламку роздерту чорну кору та м’яку, мов борошно, і білу, мов личинки, деревину, що розлітається по всій траві. Тепер я вже знаю, що та гілка була мертва, але ще кілька років після того випадку я думав, що це Касс змусила її зламатися.