Энн Файн - Позаду льодовні

Я так утомився від самого себе. А як мені соромно! Я занурив руку ще глибше у воду, яка поступово знову стала непорушною і спотворила мої пальці так, що вони тепер здавалися покрученими, як у Ліси. Дощ ритмічно вистукував по скляному даху, а я сидів і все обдумував. Касс не казала татові, що вона досі сюди ходить. Але ж тато заборонив їй лише через свою безглузду суперечку з Галлораном минулої косовиці. А Касс так намагалася його переконати. Я знову почув її слова, нібито все це сталося вчора:

— Якщо мамі можна продавати Галлорану яйця, то чому мені не можна йому позувати? Натурники йому потрібні значно більше, ніж яйця!

Я обвів поглядом усі картини, на яких він зобразив її, і подумав, що Касс таки мала рацію. Безглуздо її звинувачувати. Якби я заступився за неї ще тоді, коли вона намагалася переконати тата, разом нам, можливо, вдалося б змусити його передумати. Усе могло би скластися зовсім по-іншому для нас обох.

Але Касс довелося справлятися самотужки, без мене. Я, вочевидь, був надто заклопотаний переслідуванням Джеймісона або ж сидів на підлозі в льодовні та занотовував замість неї у Список кожну маленьку подробицю її щоденних баталій з батьками. Вперта і язиката — усе писав і писав я, а вона тим часом боролася самотужки, програючи.

Я тоді аніскілечки їй не допоміг. Тож якщо тепер усе змінилося, і вона вирішила всі дні, ба навіть ночі, позувати Галлорану, то це вже точно не моя справа, а тим більше не Джеймісонова. Те, як минали мої дні та ночі, теж мусило б анітрохи її не обходити.

Та навіть припустімо, що мої підозри справдилися б. То й що? Яка мені взагалі різниця? Хай там як, я не знав відповіді на свої запитання. Не можу ж я бути одночасно і братом, і тюремником. Я мушу зробити вибір і визнати, що у світі не так багато чоловіків, схожих на Галлорана, які переймаються лише тим, як намалювати обличчя і тіло. Наступного разу може трапитися будь-хто інший, хтось такий самий, як я. Якщо бути вже зовсім відвертим: чоловік, який хотітиме мою сестру так, як я хочу Лісу.

Я довго сидів і думав. Тому навіть не почув, як відчинилися двері з кухні. І коли Галлоран урешті ввійшов і побачив, як я погладжую кінчиками пальців прохолодну кремову шкіру порцелянової русалки, він ні слова не сказав. Отакий він, цей Галлоран. Тому він мені й подобається. Він лише зачинив за собою двері ще трішечки щільніше, підійшов і став поруч зі мною.

Я кивнув у бік дверей, які він так старанно зачинив:

— Вона ж там?

Він не відповів мені одразу. Галлоран простягнув руку до захаращеної полиці, взяв корм і почав годувати своїх останніх рибок.

— Та, яка тобі найбільше подобалася, померла, — мовив він. — Касс тобі казала?

— Касс уже давно мені нічого не розповідає.

— А, ну то вибач.

— Ти, певно, її перегодував, — сказав я.

Галлоран одразу ж закрив картонну коробочку з кормом, і саме коли він клав її назад на полицю, я вперше помітив, як виблискує позолотою малесенький малюнок моєї улюбленої золотої рибки. Він, напевно, не один день її вимальовував, кожну лусочку. Галлоран, мабуть, тримав рибину в морозилці, коли не малював.

— Ох, Галлоране! Як ти міг?

— Вона не заперечувала. Вона й так була мертва.

— Але що ти з нею зробив опісля?

— Викинув у сад, що ж іще.

— Ох, Галлоране!

Я побачив, як яскравим спалахом падає тільце з м’якеньким товстеньким блискучим животиком і лусочками, та навіть почув шелест листя на місці приземлення. Мені на очі навернулися сльози, все навколо розпливлося.

— Ох, заради Бога, — сказав Галлоран. — Ти ж збираєшся бути фермером! Подорослішай нарешті! Навіть Касс уже не переймається через такі дурниці.

Я кинув на нього злющий погляд і хотів знову відвернутися, але він устиг схопити моє підборіддя твердими довгими пальцями. На якусь мить я з жахом подумав, що Галлоран збирається мене поцілувати, але він лише відхилив мою голову назад, поближче до світла.

— Ти змінився, — сказав він. — Вона так і казала.

Я вирвався з його пальців.

— Я хочу з нею поговорити. Тому й прийшов.

— Вона не вийде. Вона не хоче з тобою говорити. Каже, що досі ображається.

— Тоді ти з нею поговори. Скажи, що мені дуже прикро.

— Я вже казав. Саме так і сказав.

— Ну, то піди та скажи ще раз.

— Як хочеш.

Він попрямував назад у кухню.

— Все добре, крихітко? — почув я його приглушений голос з-за матових дверей. — Знайшла смачненьке шоколадне печиво в котрійсь із бляшанок? Знаєш, крихіточко, Том таки хоче з тобою поговорити. Бідолаха, він у такому стані…