Энн Файн - Позаду льодовні

Я вже не дитина. Можу працювати і в бурю, якщо буде потрібно. Але я цього не люблю і тому, діставшись до краю переліска, повернув і подався в льодовню, а не пішов стежкою на ферму. Я розсунув колючі зарості ожини, і краплі з гілляччя приснули мені в обличчя. На якусь хвильку вони мене засліпили, тому я не одразу помітив Касс. Вона сиділа, витягнувши вперед довгі ноги, в тунелі, що вів від входу, і чекала на мене.

Я перечепився через неї та впав, боляче гримнувшись головою об стіну тунелю і плюхнувшись у болото головою вперед.

Касс витягнула з-під мене ноги настільки рвучко, що пряжка її черевика зачепилася за мою куртку. Я намагався допомогти їй відчіплювати пряжку, але від падіння в мене так усе боліло, що зрештою я просто сидів, спершись на цегляну стіну, радше тому що Касс мене туди відштовхнула, а не з власної волі. Я тер голову і важко дихав, поки вона відчіплялася від мене, відірвавши при цьому один з моїх ґудзиків.

Вона не казала ні слова, а я так і сидів, стримуючи сльози, аж поки біль вгамувався настільки, що я зміг знову розплющити очі.

Касс дивилася на мене з відразою та зневагою.

— Боляче, — сказав я. Це було наше старе добре кодове слово для гідного виправдання своїх сліз.

Але, вимовляючи його, я вже шкодував, бо прозвучало воно так по-дурному, ніби виправдання слабкодухої дитини. Я можу плакати стільки, скільки мені в біса заманеться!

Її презирливий вираз обличчя не змінився. Я відчув, як десь глибоко в мені зароджується хвиля гніву на сестру, на Касс: за те, що вона зараз тут, у тунелі, і за те, що вона завжди під боком, ніколи не оминає увагою ні мої сльози, ні мої щоденні приниження. Чому вона не побігла собі на ферму? Як вона здогадалася, що я поверну біля переліска і побіжу сюди? Ну чому вона стільки про мене знає? Не хочу, щоб хтось аж настільки добре мене знав: і всі мої страхи, і те, куди я від них тікаю. Я хочу мати власні таємниці, як Ліса. Не потрібна мені більше сестра-близнючка, не хочу я бути братом-близнюком.

Злість швидко минула. Я потирав голову та коліно, вичікуючи, і вже зовсім скоро з’явилося добре знайоме відчуття поразки, що взяло гору. Це було старе, як світ, переконання, буцімто Касс може зробити краще за мене будь-що — все, що їй заманеться. Самі подивіться. Я вважався найшвидшим бігуном. Врешті-решт, це єдине, що мені вдається краще. Але варто було мені один-єдиний раз оббігти поле, і нате вам — вона якимось дивом тут опинилась швидше за мене.

І досі важко дихаючи, я ще сильніше притиснувся спиною до цегляної стіни, щоб приховати своє приниження.

— А ти не гаяла часу, — сказав я їй і з насмішкою додав: — Крихіточко.

Вона мала не надто привітний вигляд, як на людину, котра примчала аж сюди, щоб помиритися. І навіть «крихіточка» не змусила її всміхнутися. Вона дивилася на мене так, наче ніколи в житті такого звертання і не чула.

— Брат з тебе нікчемний, Томе, просто нікчемний !

Я подивився на неї, нічого не розуміючи. Її вигук усе крутився, крутився і крутився навколо мене. Нікчемний! Нікчемнийі Нікчемний! Нікчемнийі Відголос цього слова не стихав, а навпаки набирав сили й люті. Її обличчя, викривлене гнівом, було просто жахливим у зеленкуватому напівмороці льодовні. Вона з болем викручувала свої довгі тонкі пальці. Вони звивалися, немов черв’яки у відрі Джеймісона. Ніколи раніше мені не доводилося бачити, щоб пальці аж так викручувалися. Жахливе видовище.

— Касс…

Але вона вже скочила на рівні ноги.

— Мене від тебе вже верне! — крикнула вона просто мені в обличчя. — Аж верне, чуєш? Від твого безкінечного стеження і вичікування. Від цього вічного винюхування. Годі вже! Перестань ходити за мною по п’ятах! Коли ти постійно поруч, я не почуваюся сама собою. А ти всюди. Таке враження, що ти в мене під шкірою! Томе, ти мусиш мене відпустити. Можеш це зрозуміти? Відчепися від мене! Відпусти мене!

Вона вирвала свою руку з-під моєї, коли я спробував її зупинити. Вдарила мене з усієї сили, потім відштовхнула і вибігла з льодовні.

Я безвільно опустив руку. Вітер надворі на мить ущух, і в цій раптовій неочікуваній тиші я почув, як вона продирається через зарості. Я прислухався далі, і з боку річки долинули короткий голосний скрип і тріск, ніби щось зламалося, а потім гучний хлюпіт, немов десь надворі воднораз щось роз’єдналося назавжди, як ми з Касс.

Я встав і обтрусився, як собака. І пошкандибав тунелем углиб, шукаючи в кишенях сірники. Запалив сірник, і лише коли його тьмяне мигтюче світло набрало сили і завмерло, я помітив наш блокнот — увесь у болоті, з порваною палітуркою, він лежав на долівці, куди вона, вочевидь, його швиргонула, почувши мої кроки.