Энн Файн - Позаду льодовні

Він ніколи не наважувався скаржитися безпосередньо Касс. У неї ж талант до позування, самі розумієте.

Те саме відбувалося щоразу, коли він малював Лісу. Касс носилася туди-сюди: то кривлялася з-за його спини до Ліси, відволікаючи її, то скручувалася на підлозі, намагаючись повторити одну з тих дивних поз, які вона знайшла в книжці зі східного мистецтва, що її Галлоран тримав високо на полиці у своїй кімнаті, корінцем до стіни. Він чудово знав, хто здіймає галас, але чомусь саме я — той, хто тихесенько сидів і читав книжку, наполовину заховавшись за шторами, — потрапляв під гарячу руку і звинувачення Галлорана:

— Томе, прошу тебе, перестань так безбожно гупати! Ти що, навмисно так дихаєш, щоб понервувати мене?

Навіть коли Касс втихомирювалася і знаходила собі якусь спокійну справу, скажімо, вмочування дорогоцінних Галлоранових пастелей у скипидар, одну за одною, він усе одно врешті-решт зривався на мені. Малювати Лісу так само непросто, як і мене. Їй властива якась така скутість, що на полотні здається одерев’янінням. Бувало, він малював її бліде застигле стривожене обличчя і втішався, переконаний, що цього разу все вдалося, але вже за кілька сеансів позування він знову на мені зривався, тому що з мольберта витріщалася якась недомальована маріонетка зі скляним поглядом, якої він ніколи раніше не бачив. Галлоран малював нас із Лісою лише з гордості. Насправді ж він цього терпіти не міг. Деколи він мало що не плакав від розпуки. Річ у тім, що ті нещасні картини, які Галлорану таки вдавалося продавати, то були наші з Лісою портрети. Людям подобалися його експерименти з Касс, але купувати їх ніхто не хотів.

Одного разу Касс йому заявила:

— Знаєш, у чому проблема, Галлоране? Усі ці картини зі мною надто вже слізливі.

Галлоран спочатку збліднув, як полотно, а потім став такий же червоний, як його піджак.

Вона влучила просто в яблучко. Треба віддати їй належне, цій Касс, вона таки знає, як добити лежачого. Власне, щойно вона і зі мною таке утнула.

— До-би-ти, дo-би-ти! — заспівав я на весь голос, перекрикуючи шум дощу. Марширувати в такт мені не надто вдавалося — болото так обліпило взуття, що п’ятки постійно вислизали. Але я не здавався.

Мене, певно, було чути вже за милю, але коли я врешті пробрався крізь смугу сірої дощової води, що переливалася через краї ринви, і став на порозі оранжереї, як лелека, балансуючи на одній нозі, щоб почистити заліплене болотом взуття об сходинку, то можна було подумати, що я прокрався навшпиньки — ніхто не звернув на мене ані крихти уваги. Касс, звісно, може вдавати, що не помічає мене, з нею все зрозуміло; але Галлоран міг би й гукнути мені привіт з кухні. З ним же я не сварився врешті-решт.

— Галлоране, привіт! — крикнув я, стягуючи з себе мокру куртку. — Галлоране!

Я знав, що вони там. Темна пляма Галлоранового піджака блимала по той бік матового скла, поки він із дзенькотом викладав ложки і блюдця на тацю для чаю. З комірчини долинав знайомий брязкіт — хтось одну за одною відкривав бляшанки з-під печива, сподіваючись знайти бодай зачерствілий шматочок.

Я повісив свою мокру куртку на Галлоранів мольберт, але раптом почув зрадницьке крапання біля своїх ніг і кинувся рятувати його малюнки олівцем від маленьких калюжок, які я наробив. На всіх малюнках були зображені руки. Самі лише руки. Руки, стиснуті разом; руки, які на щось вказують; пальці, складені дашком; руки, складені в пригорщу; долоні в благальному жесті; руки, які щось погладжують; руки, що спокійно лежать на колінах.

Мені найбільше сподобалися тонкі пальці, що погладжують тітчин старовинний оксамитовий чохол для чайничка, такий чудовий на вигляд і схожий на кішку, яка згорнулася клубочком. Я поклав цей малюнок зверху і спер увесь стос на мольберт, де був почеплений новий ескіз — руки, складені на колінах, які Галлоран почав малювати в сумних і тьмяних тонах.

Цей малюнок мені аніскілечки не сподобався. Руки лежали на спідниці, мляві та відразливі, немов новонароджені котенята на старій шматі. Легенький блакитнуватий відтінок, наче викривлені пальці змерзли, — чи не єдине, що відрізняло руки від похмурих сірих колін. Галлоран лише марнує час — вирішив я, навіть ще не прочитавши умов конкурсу, які він прикріпив до кутика мольберта, вочевидь, щоб заохотити себе.

Зі слів Ліси я знав, що цей конкурс — особливо важливий. Проте масштаби його важливості я усвідомив тільки тоді, коли провів пальцем по брошурі з грубого сірого пергаментного паперу, роздивився рельєфні вишукані сині підписи титулованих спонсорів і побачив, як леви з яскравого герба на обкладинці рикають один на одного. А коли я розгорнув брошуру, до мене нарешті дійшло, чому Галлоран так розщедрився, що аж пообіцяв Лісі чотири фунти за годину позування, хоча сам він такий бідний, що й за яйця заплатити не може. Якщо Галлоран виграє одну з цих нагород, то зможе платити Лісі вдесятеро більше і все одно ще місяцями житиме як у Бога за пазухою.