Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

Тим часом містом оволоділа одна-єдина, невідступна думка: як роздобути харч. До того ж скорше за інших. Люди невтомно сновигали містом у пошуках старого м'яса чи якогось зів'ялого овоча. Вони з невдоволенням стояли в чергах, бо єдине, що в них залишилося від колишнього життя — це переконаність, що їм належиться більше, ніж іншим. Коли товар підходив до кінця або й зовсім закінчувався, спалахували сварки. Нерідко мені доводилося бачити, як вишукане панство б'ється за кілька кісток. Війна все ще оминала нас, але її подих з кожним днем ставав усе відчутніший.

Нам з дідом велося краще, бо Сарело приїздив незмінно. Вистачало навіть Катіці, якій я регулярно приносив пакунки з ковбасою та сиром. Але в місті аж кишіло від злодіїв та жебраків. Вони стояли перед церквами, здебільшого там, а також перед корчмами й крамницями, куди вчащали ті, які ще могли собі таке дозволити. Стояли перед театром і на кожному більшому перехресті, в парках і вздовж каналу. Їхні канючні голоси, їхні скривлені лиця переслідували нас навіть у снах. Визволитися від них означало — взагалі не виходити з дому.

В одного жебрака не було ніг, він завжди виринав на плечах якогось жилавого, мовчазного чоловіка, який повсюди його носив. На відміну від решти своїх побратимів, що жили на вулиці та з вулиці, безногий завжди був ретельно поголений і охайно вбраний. Так ніби чисті жебри були почесніші, ніж обдерті.

Ми з Катіцею часто спостерігали за цією парочкою, вони ніколи не ходили без плану. Спочатку виглядали місце, коротко радились, причому останнє слово завжди належало каліці. Якщо місце здавалося їм обнадійливим, носій скидав безногого, і останній відрізок шляху до своєї жертви той сам волочився по землі. Чи то через його зовнішній вигляд, чи то завдяки вправності, але йому завжди перепадало найбільше. Якось ми навіть побачили їх в доволі дорогому закладі, а перед ними — тарілки з пишними стравами.

В середині червня — цього золотого, розпеченого місяця — ми з Катіцею, як і багато інших, сиділи над каналом. Здавалося, вона чимось зажурена, але не знаходить відповідних слів, щоб сказати про це. В ту саму мить просто над вухом продеренчав голос:

— Якщо ти негайно її не поцілуєш, вона втече від тебе до іншого — це в неї написано на лиці.

Каліка підповз ще ближче й сказав:

— Або дай мені пару монет. Діє так само, як поцілунок.

— А це ще з якої радості? — спитав я, порпаючись у кишені за дрібняками.

— А дуже просто: бо тоді я дечого не зроблю.

— І чого ж?

— Не прокляну вас.

Взявши монетки, він, виглядало, тут же про нас забув і поповз до якоїсь іншої парочки, його супутник чекав неподалік.

— Що з тобою? — спитав я Катіцу.

— Мадам відсилає мене назад у село. Вона закривається, але не тому, що єврейка, а тому, що нема замовників. Тепер люди купують їсти, а не новий одяг.

Відпроваджуючи Катіцу додому, я поцілував її у брамі будинку, сусідньому із цукернею з бозамбо . На дошках, якими були забиті вікна, білою фарбою було виведено C.N.R., а залишений на вітрині торт давно зіпсувся і перетворився на маленьку сіру купку. З цілковито новим відчуттям у животі я повернувся додому.

Тієї ночі нас з дідом розбудили вибухи бомб в околиці Північного вокзалу. Як і всі, ми вибігли на вулицю і побачили заграву над дахами будинків. Вона сповістила про прихід війни. Сирени заголосили з великим запізненням, так ніби їх обслуговував наш п'яничка Штруберт. Я забіг у дім, одягнувся, а коли на вулиці спробував прошмигнути повз діда, він спитав:

— Ти куди? Там небезпечно.

Моя відповідь потонула в серії вибухів. Літаки зайшли на друге коло, і на повітря вилетіли склади боєприпасів, нафтові резервуари та фабрики.

Я знайшов Катіцу, що забилася в кутку кімнати, і привів її до нас. З першим світлом дня небо заповідалося таке синє, ніби знущалося з нас. Закутані в ковдри, ми з Катіцею сиділи на веранді і трималися за руки, переконані, що скоро загинемо. А потім почули перші новини про звуглених, задушених чадом, завалених людей. Так тривало кілька тижнів, у схроні ми проводили набагато більше часу, ніж вдома. Навіть удень я відчував на своїй долоні нічний потиск її пальців.

Коли я востаннє побачив Катіцу, вона сиділа на нашій підводі, а Сарело шмагав коней, аби ще заясна повернутися в село.

— Не батогом, самими віжками! — кричав йому навздогін дід, але Сарело не звертав на нього уваги.

Катіца помахала на прощання рукою, і цього разу за підводою біг уже я.