Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

Він узяв якусь книжку, що лежала на столі, неуважно її погортав і знову відклав.

— Як йому виповниться двадцять років, я призначу його управителем. Він уже тепер виконує свою роботу так добре, що його поважають і селяни, і наймити. Я хотів повідомити тобі про це завчасу, щоб ти не мав марних сподівань і зосередився на навчанні.

Він сів, закинув ногу на ногу, плюнув на чобіт і заходився натирати його рукавом пальта.

— Але ж він просто циганчук замурзаний! — вирвалося в мене.

— Ні, він не такий, — відказав батько з притиском.

Я подивився на діда, бо якщо хтось і міг мене захистити, то тільки він. Проте його непереконливе «Ти не можеш ще й так з ним вчинити» не було почуте.

Я заридав, я присягався батькові, що всього навчуся, що буду дбати про нашу землю, краще навіть за Сарело. Я благав його, але він тільки далі начищав чоботи. Врешті промурмотів:

— Тепер як новенькі.

Він підвівся — гора не чоловік, в якому вже ніщо — ні чоботи, ні картуз, на пальто — не нагадували того голодранця, який колись, мов злодій, прокрався в село.

— Я твій син, не він! — кричав я знов і знов. — Він просто циган, якому місце на Бузі. Я доповім жандармам, хто він насправді, і тоді побачимо…

Посеред речення рука його впала на мене з такою силою, що я ледве втримався на ногах. Він підступив до мене, але від наступного удару я вчасно ухилився.

— Правду казала Раміна — ніякий ти мені не батько!

Я прослизнув повз нього, взувся у сінях в черевики і вилетів з дому. Я не знав, куди, але мої ноги знали. Вони пронесли мене через цілий Йозефштадт, попри людей і крамниці, яких я навіть не помічав, прямо до каналу.

Коли Катіца, яка кинулася за мною, прибігла туди, я вже був далеко від берега і, одержимий думкою, коли ж він нарешті проламається, метався по льоду. Щоб він розверзнувся, і мене поглинули води, що тільки й чекають під сподом. Я стрибав на найтонших місцях, але крига не піддавалася. В неї були інші наміри щодо мене, як раніше у Бога.

Змерзлий і виснажений, я опустився на лід, а з берегів і ближнього мосту люди кричали, щоб я схаменувся і не накликав на себе біди. З'явився навіть жандарм і намагався обережно підібратися до мене, але щокілька метрів падав. На широкому, розчервонілому лиці Катіци стояв жах, який вона відчувала замість мене.

Коли пригадую її сьогодні, бачу, як вона стоїть з широко розкритими очима і маленькими рученятами, стиснутими в кулачки, достоту як в якомусь пересічному американському фільмі. Оскільки ніщо не допомагало, і ріка не хотіла мене приймати, я врешті застиг навпочіпки, аж поки мене не затрусило від холоду. Глядачі, розчаровані тим, що більше нічого не діється, поступово розходилися. Та й жандарм десь зник, коли я знову вийшов на берег. Катіца хотіла мене обняти, але я ухилився.

— Перестань, я смерджу, — тільки й спромігся видушити я.

А вона зайшлася таким сміхом, що мені легше стало підвести погляд і подивитися їй в очі.

— Якобе, ти надто багато часу проводиш у Мозі. Він теж не дозволяє до себе доторкатися, але тому, що занадто чистий.

— Ти нікому не розкажеш, правда?

— Я й першого разу дотримала слова.

В наступні місяці ми з Катіцею стали нерозлучні. Коли вона не була занята в ательє, а я в школі, коли дідо не бажав, щоб ми залишалися біля нього, ми бродили містом, як колись з ним удвох. Ми годинами могли майже нічого не говорити. Я переповів їй всі Рамінині й дідові історії. Та її вони не цікавили по-справжньому. Вона вважала, що такі люди, як Каспар і Фредерик взагалі не заслуговують на те, аби про них говорити. Врешті-решт, вони були просто вбивцями. І вона розуміла, я певен, що цими розповідями я просто намагаюся стримати її і відволікти від чогось, що стосувалося тільки нас двох.

Іноді в якісь дільниці, де нас ніхто не знав, на безлюдній вулиці, відгородженій муром, я брав її за руку. Тільки це. І лишень під кінець, незадовго до її від'їзду з Тімішоари, на останньому нашому побаченні я її поцілував. Та все ж мені миліше згадувати наші руки.

Катіца майже ніколи не упоминала про батька, як і про те, що бачила та чула в нашому домі. Не з уважності до мене, а тому, що в її світі це не мало ніякого значення. Її батьки були такі бідні, що успадкувати вона могла хіба що кравецький манекен та старі модні часописи її матері. Великого двору і великого минулого в них ніколи не було, тільки вбога, малесенька хатка. Для неї важило тільки тепер, ще ніколи не бачив я людини, для якої минуле і майбутнє так мало значили. Важливе було те, що досяжне — наприклад, я.