Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

Пополудні він стояв перед школою і чекав, достоту як одне з тих дерев, що росли вздовж алеї. Як один з його коней, що роками чекали на нього на краю поля. Майже завжди він мав при собі пакуночок бозамбо — тих мушлеподібних облаток, политих шоколадом і з начинкою какао всередині, які можна було купити тільки в цукерні «Естеррайхер». Коли після уроків я виходив зі школи, він пригощав мене одним бозамбо . А решту, по одному, пропонував на кожній зупинці наших покручених лабіринтом шляхів, останнє печиво я зазвичай з'їдав уже перед нашим домом.

Ми прокладали солодкий слід крізь місто, він ніколи не бував однаковим і щоразу мінявся, залежно від того, чи десь відбувався базар, чи відкривали крамницю, чи треба було купити нову книжку. В цьому він убачав своє справжнє завдання, якого був свідомий навіть без вказівок батьків.

— Мусиш багато читати, Якобе, бо ти беззахисний. Будь-хто може зробити з тобою все, що заманеться, та коли багато знаєш, ти озброєний.

Він підносив палець.

— Хто досить знає, той може відірватися від землі. Хто ні — тому потрібен клапоть землі, яка його прогодує.

Задоволений свою короткою промовою, він клав собі до рота бозамбо . На відміну від класного керівника, його не цікавили назви моїх книжок. Обкладинок було достатньо, щоб він вірив у моє майбутнє.

Але згодом він став усе частіше запізнюватися або й взагалі не приходив до школи. Одного разу, досить довго прочекавши, я рушив додому сам. Перед цукернею з бозамбо я зупинився, щоб порозглядати торти і пляцки, що громадилися на вітрині, ніби замірилися сягнути небес. За стіною з цукру, вершків і шоколаду я побачив діда, що сидів у своєму найліпшому вбранні за єдиним столиком.

Цукерня вже мала закриватися, і жодного іншого відвідувача не було. Біля нього сиділа пані Естеррайхер, повненька привітна жінка. Думаючи, що на неї ніхто не дивиться, вона любила позирати в люстерко і поправляти волосся. Воно оточувало її голову хмаркою невизначеного кольору. Як і всі жінки в цій дільниці, вона ходила до перукарні Метцеля. Спільними для всіх крамниць дільниці були також хвацькі, прикрашені вигадливими завитками вивіски над входом. Усіх їх виготовляли в майстерні Бергера, тут-таки за рогом.

Дідо виглядав безжурно, я бачив, як він сміється. Здавалося, те, про що вони говорять, справляє їм неабияку втіху. Пані Естеррайхер, ще досі у фартусі, поправила принагідно волосся, а тоді поклала руку на стіл. Дідо нахилився вперед і накрив її руку своєю, їй це, здавалось, подобалося. Вона не прибрала руки, і так вони далі вели свою бесіду.

Я вражено відсахнувся. Хай дідо збереже свої таємниці для себе. Повернувшись увечері, він відкашлявся, і видно було по ньому, як йому ніяково.

— Я геть забув, котра година, — сказав він.

— Тобі не треба забирати мене зі школи, дідусю. Мені вже сімнадцять. Роби, що тобі захочеться, — відповів я, не підводячи очей від книжки.

За вечерею я помітив, що він почистив нігті. Зненацька він запитав:

— Якої ти думки про пані Естеррайхер?

І, не чекаючи моєї відповіді, доказав:

— Весела вдовичка.

Дідове знайомство з кондиторкою мало приємні наслідки. Якось, коли я проходив повз її цукерню, вона гукнула мене:

— Ти ж онук пана Обертина, чи не так?

Повернулася за ляду, набрала в серветку кілька бозамбо і подала мені.

— Ану, відкрий рот, — наказала вона, а коли я послухався, увіпхала мені смаколик до рота. Я заходився шукати в кишенях мідяки, але вона мене зупинила.

— Це задарма, мій любий. З грішми чи без — і так все це скоро піде псу під хвіст.

Я не зрозумів, що вона має на увазі.

Одного разу, коли я, вкотре обдарований нею, запихав до кишені згорток з бозамбо , переді мною раптом виникла Катіца. В руках вона несла кілька сувоїв тканини. За ті кілька місяців, відколи ми бачилися востаннє, вона змінилася. А може, я. Або щось. Вона розглядала мене своїми жвавими очима.

— Відколи ти в місті? — спитав я.

— Вже кілька тижнів.

— У мадам Лібман?

Вона кивнула.

— Кажуть, єврейські крамниці скоро позакривають, — сказав я.

— У мадам надто багато важливих клієнтів, — заперечила вона.

Не знаючи, що робити далі, я нерішуче переминався з ноги на ногу, аж тут згадав про бозамбо . Я вихопив згорток і хотів вручити їй, та її руки були зайняті сувоями.

— Дай сюди, — сказав я, забираючи в неї тягар, і бозамбо змінили власника.

Я допровадив її до самого ательє мадам Лібман, там вона знову забрала в мене сувої.